АНТИПЛАГИАТ ПОДНЯТЬ БЕСПЛАТНО
Первая бесплатная система увеличения оригинальности текстов от referatwork.ru ©




Единый реферат-центр России и СНГ
Список дисциплин:
  • Астрономия и космонавтика
  • Банковское, биржевое дело и страхование
  • Безопасность жизнедеятельности и охрана труда
  • Биология, естествознание, КСЕ
  • Бухгалтерский учет и аудит
  • Военное дело и гражданская оборона
  • География и экономическая география
  • Геология, гидрология и геодезия
  • Государство и право
  • Журналистика, издательское дело и СМИ
  • Иностранные языки и языкознание
  • История и исторические личности
  • Коммуникации, связь, цифровые приборы и радиоэлектроника
  • Краеведение и этнография
  • Кулинария и продукты питания
  • Культура и искусство
  • Литература
  • Маркетинг, реклама и торговля
  • Математика
  • Медицина
  • Международные отношения и мировая экономика
  • Менеджмент и трудовые отношения
  • Музыка
  • Педагогика
  • Политология
  • Программирование, компьютеры и кибернетика
  • Производство и технологии
  • Психология
  • Разное
  • Религия и мифология
  • Сельское, лесное хозяйство и землепользование
  • Социальная работа
  • Социология и обществознание
  • Спорт, туризм и физкультура
  • Строительство и архитектура
  • Таможенная система
  • Транспорт
  • Физика и энергетика
  • Философия
  • Финансы, деньги и налоги
  • Химия
  • Экология и охрана природы
  • Экономика и экономическая теория
  • Экономико-математическое моделирование
  • Этика и эстетика
  • Главная » Рефераты » Текст работы «Фінансова діяльність субєктів господарювання»

    Фінансова діяльність субєктів господарювання

    Дисциплина: Финансы, деньги и налоги  
    Вид работы: шпаргалка
    Язык: украинский
    Дата добавления: 27.05.2008
    Размер файла: 108 Kb
    Просмотров: 1243
    Загрузок: 41
    Фінансова діяльність субє'ктів господарювання без створення юридичної особи. Особливості фінансової діяльності приватних, державних, казенних підприємств. Самофінансування підприємств та його види. Забеспечення витрат і платежів. Дивідентна політика.

    Хотите скачать данную работу?
    Чтобы скачать работу бесплатно нужно подписаться на нашу группу ВКонтакте! Просто подпишитесь, нажав на кнопку внизу.

    Через несколько секунд после проверки подписки появится ссылка на продолжение загрузки работы.
    - - -
    Повысить оригинальность данной работы БЕСПЛАТНО!!!
    Сделать работу самостоятельно с помощью "РЕФ-Мастера" ©
    Узнать подробней о Реф-Мастере
    РЕФ-Мастер - уникальная программа для самостоятельного написания рефератов, курсовых, контрольных и дипломных работ. При помощи РЕФ-Мастера можно легко и быстро сделать оригинальный реферат, контрольную или курсовую на базе готовой работы - Фінансова діяльність субєктів господарювання.
    Основные инструменты, используемые профессиональными рефератными агентствами, теперь в распоряжении пользователей реф.рф абсолютно бесплатно!
    Как правильно написать введение?
    Подробней о нашей инструкции по введению
    Секреты идеального введения курсовой работы (а также реферата и диплома) от профессиональных авторов крупнейших рефератных агентств России. Узнайте, как правильно сформулировать актуальность темы работы, определить цели и задачи, указать предмет, объект и методы исследования, а также теоретическую, нормативно-правовую и практическую базу Вашей работы.
    Всё об оформлении списка литературы по ГОСТу Как оформить список литературы по ГОСТу?
    Похожие работы:

    Воспользоваться поиском
    Похожие учебники и литература:    Готовые списки литературы по ГОСТ

    Государственные и муниципальные финансы
    Финансовое право. Курс лекций.
    Финансы предприятия. Учебник
    Инвестиции. Курс лекций.
    Управление финансами
    Финансы. Электронное пособие



    Код ссылки для вставки в блоги или веб-сайты:

    1. ЗМІСТ ТА ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

    Інвестиційна діяльність. Згідно з П(С)БО, інвестиційна діяльність -- це придбання та реалізація тих необоротних активів, а також тих фінансових інвестицій, які не є складовою еквівалентів грошових коштів.

    Отже, ця діяльність пов'язана з ефективним вкладенням залученого капіталу.

    Рух грошових коштів у результаті інвестиційної діяльності визначається на основі аналізу змін у статтях таких розділів балансу:

    · «Необоротні активи»;

    · «Поточні фінансові інвестиції» (фінансові інвестиції на строк, що не перевищує один рік, які можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент).

    До типових прикладів руху коштів у результаті інвестиційної діяльності можна віднести такі:

    · придбання фінансових інвестицій, необоротних активів, май-нових комплексів;

    · отримання відсотків, дивідендів;

    · дезінвестиції.

    Під інвестиційними можна розуміти всі вкладення підприємства (як довгострокового, так і поточного характеру), що здійснюються з метою забезпечення приросту вартості його майна.

    Операційна діяльність. Це основна діяльність підприємства, пов'язана з виробництвом та реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), що є головною метою створення підприємства і забезпечує основну частку його доходу, а також інші види діяльності, які не підпадають під категорію інвестиційної чи фінансової діяльності. До типових прикладів руху коштів у рамках операційної діяльності належать такі:

    · грошові надходження від продажу товарів, робіт, послуг;

    · грошові виплати постачальникам за товари і послуги;

    · грошові виплати з оплати праці;

    · сплата податків.

    Фінансова діяльність. Успішна інвестиційна та операційна підприємницька діяльність можлива лише за наявності надійного фінансового фундаменту, тобто достатнього обсягу капіталу. Мобілізація підприємством необхідних для виконання поставлених перед ним планових завдань фінансових ресурсів називається фінансуванням. З іншого боку, система використання різних форм і методів для фінансового забезпечення функціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей називається фінансовою діяльністю. Згідно з П(С)БО фінансова діяльність -- діяльність, яка веде до змін розміру і складу власного та позич-кового капіталу підприємства (який не є результатом операційної діяльності). Отже, основний зміст фінансової діяльності (у вузькому розумінні) полягає у фінансуванні підприємства. Рух грошових коштів у результаті фінансової діяльності визначається на основі змін у статтях балансу за розділами:

    · «Власний капітал»;

    · «Довгострокові зобов'язання»;

    · «Поточні зобов'язання».

    До типових прикладів руху коштів у результаті фінансової діяльності слід віднести:

    · надходження власного капіталу;

    · отримання позичок;

    · погашення позичок;

    · сплата дивідендів.

    Фінансова діяльність (у широкому розумінні) включає весь комплекс функ-ціональних завдань, здійснюваних фінансовими службами підприємства і пов'язаних з фінансуванням, інвестиційною діяльністю та фінансовим забезпеченням (обслуговуванням) операційної діяльності суб'єкта господарювання.

    2 ОРГАНІЗАЦІЯ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

    Суттєвою причиною кризового стану багатьох вітчизняних підприємств є неналежне виконання фінансовими службами покладених на них функцій і завдань, зокрема відсутність фінансового планування (бюджетування) та аналізу, управління ризиками, роботи щодо оптимізації структури активів та пасивів тощо.

    Для підприємств малого бізнесу, як правило, характерною є централізація всіх управлінських функцій, у т. ч. і функції управління фінансами на рівні керівника підприємства, який досить часто є і його власником (або співвласником). Якщо необхідно він звертається до послуг зовнішніх консультантів, аудиторів. Бухгалтерську роботу на таких підприємствах досить часто виконує бухгалтер-сумісник.

    На середніх за величиною підприємствах відповідальність за управління фінансами, як правило, покладається на головного бухгалтера, який підбирається таким чином, щоб його рівень кваліфікації дозволяв виконувати функції фінансового менеджера. Принципові рішення щодо управління фінансами на таких підприємствах приймаються за узгодженістю між головним бухгалтером і директором.

    На великих підприємствах прийняття рішень у галузі управління фінансами є компетенцією фінансового директора. Розрізняють функціональну, дивізіональну та матричну організаційні структури.

    Характерною для функціональної структури є концентрація на рівні окремих відділів однотипних чи споріднених функціональних завдань з метою забезпечення ефективності їх виконання за рахунок переваг спеціалізації

    Як недолік такої структури можна відзначити низький рівень координації роботи різних функціональних підрозділів.

    Для великих підприємств чи концернів типовою є дивізіональна організаційна структура. Переваги такої форми організації полягають у можливості поєднання стратегічної лінії центрального керівництва та переваг спеціалізації на місцях.

    Серед недоліків дивізіональної структури організації підприємства здебільшого виділяють зростання адміністративно-управлінських витрат, певний рівень дублювання окремих функцій тощо.

    Матричну організаційну структуру.В основі такої структури лежить виокремлення сегментів діяльності залежно від обраних критеріїв без утворення окремих функціональних одиниць. Сегментація здійснюється в розрізі окремих проектів, продуктів, цілей тощо за горизонтальним принципом.

    3. ФОРМИ ФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ

    Основне завдання фінансової діяльності підприємств полягає в мобілізації капіталу для фінансування їх операційної та інвестиційної діяльності. Термін «фінансування» характеризує всі заходи, спрямовані на покриття потреби підприємства в капіталі, які включають мобілізацію фінансових ресурсів (грошових коштів, їх еквівалентів та майнових активів), їх повернення, а також відносини між підприємством та капіталодавцями, які з цього випливають (платіжні відносини, контроль та забезпечення).

    Форми фінансування здебільшого класифікують за такими кри-теріями:

    а) залежно від цілей фінансування;

    б) за джерелами надходження капіталу;

    в) за правовим статусом капіталодавців щодо підприємства.

    Залежно від цілей фінансування виокремлюють такі його форми:

    · фінансування при заснуванні підприємства;

    · на розширення діяльності;

    · рефінансування;

    · санаційне фінансування.

    За джерелами мобілізації фінансових ресурсів розрізняють зовнішнє та внутрішнє фінансування; за правовим статусом інвесторів -- власний капітал і позичковий капітал. Власний капітал може бути сформований за рахунок внесків власників підприємства або шляхом реінвестування прибутку.

    Позичковий капітал, як і власний, може бути мобілізований із зовнішніх та внутрішніх джерел. До зовнішніх джерел формування позичкового капіталу належать:

    · кредити банків (довго- і короткострокові);

    · кредиторська заборгованість за матеріальні цінності, виконані роботи, послуги;

    · заборгованість за розрахунками (з одержаних авансів, з бюджетом, з оплати праці тощо).

    До внутрішніх джерел формування позичкового капіталу можна віднести:

    · нараховані у звітному періоді майбутні витрати та платежі (у т. ч. так звані стійкі пасиви);

    · доходи майбутніх періодів.

    Як джерела фінансування можна розглядати фінансові ресурси підприємств, що формуються в результаті реструктуризації активів, під чим розуміють заходи, пов'язані зі зміною складу та структури окремих позицій активів. У рамках реструктуризації активів розглядають також амортизаційні відрахування і кошти, які одержує підприємство в результаті дезінвестицій. Щоправда, дискусійним є питання віднесення дезінвестицій до зовнішніх джерел фінансування.

    4. КРИТЕРІЇ ПРИЙНЯТТЯ ФІНАНСОВИХ РІШЕНЬ

    Одним з головних завдань фінансового менеджера є обґрунтування рішень щодо вибору оптимальних для конкретних фінансово-економічних умов форм фінансування підприємства. У цьому зв'язку фінансисти досить часто постають перед необхідністю прийняття рішень щодо вибору найкращої з існуючих альтернатив:

    · емісія облігацій чи акцій?

    · залучення банківських позичок чи капіталу власників?

    · емісія простих чи привілейованих акцій?

    · реінвестування прибутку чи виплата дивідендів?

    Для прийняття правильних фінансових рішень слід зважати на критерії, за допомогою яких можна оцінити переваги та недоліки залучення позичкового і власного капіталу, зовнішніх і внутрішніх джерел фінансування тощо. До типових критеріїв можна віднести такі:

    · Прибуток/рентабельність.

    · Ліквідність.

    · Структура капіталу (незалежність).

    · Накладні витрати, пов'язані із залученням коштів.

    · Мінімізація оподаткування.

    · Об'єктивні обмеження: відсутність кредитного забезпечення, необхідного для залучення позичок, низький рівень кредитоспроможності, законодавчі обмеження щодо використання тієї чи іншої форми фінансування, договірні обмеження тощо.

    · Особливості законодавства про банкрутство: черговість задоволення претензій кредиторів; переважання механізмів санації неспроможного боржника чи захисту інтересів кредиторів тощо.

    · Максимізація доходів власників (дивідендна політика).

    5. КРИТЕРІЇ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ ПРО ВИБІР ПРАВОВОЇ ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ БІЗНЕСУ

    Приймаючи рішення щодо створення нового суб'єкта господарювання чи реорганізації існуючого перед власниками і менеджментом постає питання щодо вибору найприйнятнішої з погляду оптимізації фінансової та інвестиційної діяльності органі-заційно-правової форми ведення бізнесу. Класифікація суб'єктів господарювання за правом власності та організаційно-правовою формою ведення бізнесу в Україні наведена в табл. 2.1.

    За правом власності в Україні можуть діяти суб'єкти господарювання, що належать до державної та комунальної, колективної та приватної форм власності. В Україні можуть діяти підприємства таких видів:

    · приватні, засновані на власності фізичної особи;

    · колективні, у т. ч. господарські товариства, кооперативи;

    · комунальні, засновані на власності відповідної територіальної громади;

    · державні, засновані на державній власності, в т. ч. казенні;

    · суб'єкти господарювання з іноземними інвестиціями.

    Найбільшою групою суб'єк-тів господарювання в Україні є підприємства колективної форми власності. Право такої власності виникає на підставі:

    а) добровільного об'єднання майна громадян та (або) юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань;

    б) передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу;

    в) перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства; державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян; інших цивільно-правових угод.

    Основні критерії та чинники, які слід проаналізувати, приймаючи рішення щодо вибору форми організації бізнесу.

    1. Рівень відповідальності власників та їх кількість.

    2. Можливості участі в управлінні справами суб'єкта господарювання та контролю за ним.

    3. Можливості фінансування. Форма організації бізнесу визначає також можливості та умови залучення власного і позичкового капіталу. Можливості використання різних інструментів фінансування залежать також від правових обмежень і рівня доступу суб'єкта господарювання до ринку капіталів, зокрема:

    · відкриті АТ можуть залучати кошти шляхом емісії акцій та облігацій;

    · ТОВ можуть залучати лише вклади учасників та шляхом емісії облігацій.

    · Партнерства не можуть залучати кошти шляхом емісії облігацій чи акцій.

    4. Умови передачі права власності та правонаступництво.

    5. Умови оподаткування суб'єктів господарювання різних форм організації бізнесу.

    6. Накладні витрати, зумовлені окремими формами організації бізнесу.

    7. Законодавчі вимоги щодо відповідності виду діяльності певним формам організації бізнесу.

    Суб'єкти господарювання можуть утворювати різного роду об'єднання. До основних видів об'єднань належать асоціації, корпорації, консорціуми, концерни.

    Асоціації (від лат. assotiatio -- сполучення, з'єднання) -- договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників.

    Корпорації (від. лат. corporatio -- спілка) -- договірні об'єд-нання, створені на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень цент-ралізованого регулювання діяльності від кожного з учасників.

    Консорціуми (від. лат. consortium -- спільність) -- тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети, як правило, при здійсненні крупних фінансових операцій чи реалізації спільного інвестиційного проекту.

    Концерни (від англ. concern -- об'єднання) -- статутні об'єд-нання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств, які перебувають під єдиним контролем.

    6. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ БЕЗ СТВОРЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

    Згідно з положеннями Закону України «Про підприємництво» суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути не тільки юридичні, а й фізичні особи -- громадяни України, а також громадяни інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності.

    Фізична особа, подає до органу державної реєстрації реєстраційну картку за встановленим зразком, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності, та ряд інших документів, передбачених нормативними актами України.

    Суб'єкт підприємницької діяльності без створення юридичної особи має право відкрити рахунок у будь-якому банку. Підставою для відкриття рахунка є свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі.

    Фінансування. Власний капітал приватного підприємця формується виключно за рахунок його приватного майна.

    Відповідальність і банкрутство. Приватний підприємець відповідає за боргами суб'єкта господарювання, власником якого він є, всім своїм майном, окрім майна, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством не може бути звернено стягнення.

    Оподаткування. Законодавством передбачено кілька альтернативних способів оподаткування доходів приватних підприємців:

    традиційне оподаткування;

    фіксований податок;

    єдиний податок.

    7. ОСОБЛИВОСТІ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРИВАТНИХ ПІДПРИЄМСТВ

    Утворення приватного підприємства та його діяльність регламентуються Законами України «Про власність», «Про підприємництво» та «Про підприємства в Україні».

    Приватне підприємство -- це юридична особа, заснована на власності окремого громадянина (в т. ч. нерезидента) з правом найму робочої сили. Фізична особа -- засновник приватного підприємства є власником 100 % капіталу такого підприємства, вклю-чаючи право на управління та отримання відповідної частки прибутку у вигляді дивідендів.

    Приватне підприємство повинно мати статут, власну печатку, складає самостійний баланс, відкриває розрахунковий рахунок у банку, тобто має всі атрибути юридичної особи.

    Переваги форми організації бізнесу у вигляді приватного підприємства зводяться до такого:

    · максимально повне використання власником права на участь в управлінні підприємством;

    · спрощений порядок реалізації права на правонаступництво;

    · власник несе обмежену відповідальність за зобов'язаннями підприємства;

    · оплата внесків може здійснюватися як у грошовій, так і майновій формі;

    · практично повністю відсутні так звані агентські ризики та витрати.

    До основних недоліків, які перешкоджають ефективній фінансовій діяльності приватного підприємства, можна віднести такі:

    · низький рівень мобільності прав власності на приватне підприємство;

    · фактична неможливість залучення власного капіталу від інших, крім власника, інвесторів;

    · відсутність детального нормативного регулювання діяльності приватного підприємства, що створює умови для свавілля бюрократії.

    Фінансування приватного підприємства здійснюється на основі внесків його власника, тезаврації прибутку, одержання комерційних чи банківських позичок.

    Оподаткування. Приватні підприємства сплачують усі податки, передбачені законодавством для суб'єктів господарювання -- юридичних осіб на загальних підставах. Разом з тим ці підприємства здебільшого належать до сфери малого бізнесу, а отже, можуть обирати спрощену систему звітності та оподаткування, що зменшує їх накладні витрати та податкові платежі.

    Юридична особа, яка перейшла на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, самостійно обирає одну з таких ставок єдиного податку: 6 % суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) без урахування акцизного збору в разі сплати ПДВ або 10 % суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком акцизного збору, в разі включення ПДВ до складу єдиного податку.

    8. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ КОЛЕКТИВНИХ ПІДПРИЄМСТВ(ГОСП.ТОВ,КООПЕРАТИВІВ, СП)

    9. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬДЕРЖАВНИХ І КАЗЕННИХ ПІДПРИЄМСТВ

    Згідно із законодавством України управління майном, що є у загальнодержавній власності, покладено на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади. Міністерства та інші відповідні органи виконують такі функції, що прямо чи опосередковано стосуються організації фінансової діяльності державних підприємств (ДП):

    · приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності;

    · затверджують статути (положення) підприємств, контролюють їх дотримання та приймають рішення у зв'язку з порушенням статутів (положень);

    · укладають і розривають контракти з керівниками підприємств;

    · здійснюють контроль за ефективністю використання і збереженням закріпленого за підприємством державного майна;

    · дають згоду Фонду державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю;

    · готують разом з відповідними місцевими Радами народних депутатів висновки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розмежування державного майна між загальнодержавною і комунальною власністю.

    Пряме втручання в господарську діяльність підприємств, що перебувають у загальнодержавній власності, міністерствам та іншим підвідомчим Кабінету Міністрів України органам державної виконавчої влади забороняється.

    Наймання керівника підприємства, що перебуває у загальнодержавній власності, здійснюється шляхом укладання з ним контракту.

    Керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування забороняється безпосередньо займатися під-приємницькою діяльністю. Це не виключає їхнього права отримувати дивіденди від акцій, а також доходи від інших корпоративних справ.

    Підприємствам загальнодержавної власності забороняється передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а також громадянам.

    Державні підприємства не можуть бути учасниками комерційних банків. Правонаступниками державних підприємств стосовно комерційних банків, створених за їх участю, є Міністерство фінансів України (щодо підприємств, які перебувають у загальнодержавній власності) та відповідні органи, уповноважені управляти державним майном (щодо інших державних підприємств). Окрім цього, державні підприємства, за винятком будівельних організацій, підприємств будівельної індустрії та будівельних матеріалів, які є засновниками господарських товариств, що здійс-нюватимуть проектування та перспективне будівництво за кордоном, не можуть бути засновниками підприємств будь-яких організаційних форм і видів, господарських товариств, кооперативів (суб'єктів підприємницької діяльності).

    Правонаступниками державних підприємств стосовно су-б'єктів підприємницької діяльності, створених за їх участю, є органи, уповноважені управляти державним майном та державні органи приватизації (щодо суб'єктів зі змішаною формою власності).

    Казенні підприємства. На казенне підприємство, за рішенням Кабінету Міністрів України, може бути перетворене державне підприємство, яке відповідно до законодавства України не підлягає приватизації. Рішення про перетворення державного підприємства на казенне приймається за наявності однієї з таких умов:

    · підприємство провадить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством;

    · головним споживачем продукції підприємства (більше ніж 50 %) є держава;

    · підприємство є суб'єктом природних монополій.

    Управління казенним підприємством здійснюють органи, уповноважені управляти відповідним державним майном. Органами управління казенними підприємствами є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

    Міністерство або інший центральний орган виконавчої влади:

    · призначає на посаду та звільняє з посади керівника казенного підприємства за погодженням з Кабінетом Міністрів України;

    · затверджує статут казенного підприємства та зміни до нього, здійснює контроль за додержанням статуту та приймає рішення у зв'язку з його порушенням;

    · здійснює контроль за ефективністю використання майна, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством;

    · здійснює планування і фінансовий контроль за господарською діяльністю казенного підприємства, затверджує фінансовий план і план розвитку казенного підприємства та обов'язково укладає з ним державні контракти на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) для державних потреб;

    · визначає порядок використання чистого прибутку казенного підприємства шляхом встановлення обов'язкових нормативів розподілу такого прибутку;

    · затверджує умови та фонд оплати праці казенного підприємства з урахуванням умов, передбачених галузевою угодою.

    Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями коштами та іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних засобів. У разі недостатності у казенного підприємства таких коштів та майна відповідальність за його зобов'язаннями несе орган управління.

    Казенні підприємства мають право вступати до асоціацій, консорціумів, концернів та інших об'єднань підприємств лише за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

    Положення законодавства про банкрутство не застосовуються до юридичних осіб -- казенних підприємств. До підприємств, що є об'єктами права державної власності, які не підлягають приватизації, зазначене законодавство застосовується в частині санації чи ліквідації лише після виключення їх у встановленому порядку з переліку таких об'єктів.

    10. ВЛАСНИЙ КАПІТАЛ, ЙОГО ФУНКЦІЇ ТА СКЛАДОВІ

    Власний капітал показує частку майна підприємства, яка фінансується за рахунок коштів власників і власних засобів підприємства.

    Власний капітал підприємства -- це підсумок першого розділу пасиву балансу, тобто перевищення балансової вартості активів підприємства над його зобов'язаннями. Основними складовими власного капіталу є статутний капітал, додатковий і резерв-ний капітал, нерозподілений прибуток. Відомості про розміри статутного і резервного капіталу містяться у статуті підприємства. Показник власного капіталу є одним з головних індикаторів кредитоспроможності підприємства. Він -- основа для визначення фінансової незалежності підприємства, його фінансової стійкості та стабільності.

    Основним елементом власного капіталу є статутний (номінальний) капітал -- сума вкладів власників підприємства в його активи за номінальною вартістю згідно із засновницькими документами. Пайовий капітал -- це сукупність коштів фізичних i юридичних осіб, добровільно розміщених у товаристві відповідно до установчих документів для здійснення його господарсько-фінансової діяльності. Нерозподілений прибуток (непокритий збиток) - або сума прибутку, яка реінвестована у підприємство, або сума непокритого збитку.

    Функції:

    Функція заснування та введення в дію підприємства.

    Функція відповідальності та гарантії.

    Захисна функція.

    Функція фінансування та забезпечення ліквідності.

    База для нарахування дивідендів і розподілу майна.

    Функція управління та контролю.

    Рекламна (репрезентативна) функція.

    Абсолютна та відносна величини власного капіталу підприємства залежать від фінансових можливостей підприємства та обраної ним політики щодо структури капіталу. Фінансування діяльності підприємства за рахунок власного капіталу є альтернативою до залучення позичкових коштів. Основні переваги і недоліки фінансування за рахунок власного капіталу пояснюються, виходячи з його функцій, цілей зменшення та збільшення.

    11. СТАТУТНИЙ КАПІТАЛ І КОРПОРАТИВНІ ПРАВА ПІДПРИЄМСТВА

    Статут.капітал - це частина майна та сума коштів, яка надана власникам для забезпечення діяльності підп-ва. Зміст категорії статут. капіталу залежить від орган. правов. форми господарювання. Для держ.підприємства - це загальна вартість майна закріпленого деож.за підпр.на праві повного господар.розпорядження. Для ТОВ це загальна сума внесків засновників, АТ - сукупна номінальна вартість акцій, для орендного підприємства - сума внесків працівників, тощо.

    Цілі збільшення СК: 1)розширення діяльності підпр-ва, 2)реалізація інвестиційного проекту, 3)забезпечення вимог щодо мінімізації розміру СК, 4)придбання контрольного пакету акцій інших підприємств, 5)зменшення ринкової ціни акцій.

    Методи збільшення СК у ТОВ:1)залучення додаткових коштів, 2)реінвестування прибутку.

    У акціонерного товариства СК можна збільшувати шляхом:1)збільшення кількості акцій існуючої номінальної вартості, це можна робити за рахунок резервів, додаткових внесків, за рахунок дивідендів, 2)збільшення номінальної вартості акцій, 3)обмін облігації на акції.

    Акція -- цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує часткову участь у статутному капіталі акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

    Цілі зменшення СК:1)згортання діяльності підпр-ва,2)концентрація капіталу в руках окремих власників, 3)вихід окремих власників із складу товариства, 4)санація балансу, 5)приведення у відповідність обсягу власного капіталу, майна підпр-ва.

    Чисті активи - частина активів профінансована за рахунок власного капіталу.

    1250 мін зарплат для АТ, якщо на звітній період ЧА менші, то постає питання про недоцільність АТ.

    Способи:1)вихід одного або кількох учасників з підпр, 2)На основі зменшення частки всіх або окремих підприємців.

    Зменшення в АТ:1)зменшення номінальної вартості, 2)зменшення кількості акцій існуючої номінальної вартості - це зменшення здійсн.на основі конверсії, на основі без кошт.передачі акцій на анулювання, на основі їх викупу з метою анулювання.

    12. РЕЗЕРВНИЙ КАПІТАЛ ПІДПРИЄМСТВА, ЙОГО ВИДИ ТА ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ

    У широкому розумінні до резервного капіталу належать усі складові капіталу, призначені для покриття можливих у майбутньому непередбачених збитків і втрат. У вузькому розумінні з резервним капіталом ідентифікується капітал, який формується за рахунок відрахувань з чистого прибутку і відображений за статтею балансу «Резервний капітал».

    За джерелами формування резерви поділяють на:

    капітальні резерви -- формуються за рахунок коштів власників та інших осіб (відображаються за статтями «додатковий вкладений капітал» та «інший додатковий капітал»);

    резервний капітал, сформований за рахунок чистого прибутку підприємства (резервний капітал у вузькому розумінні);

    резерви, які створюються за рахунок збільшення витрат підприємства.

    За способом відображення у звітності резерви поділяють на відкриті та приховані. Відкриті резерви можуть бути засвідчені в балансі за статтями «Додатковий капітал» та «Резервний капітал», а приховані резерви жодним чином не фігурують у балансі (див. розд. 4).

    За обов'язковістю створення виокремлюють обов'язкові та необов'язкові резерви. Створення перших регламентується чинними нормативними актами. Останні ж формуються з ініціативи менеджменту підприємства та його власників. До обов'язкових резервів належать резерв сумнівних боргів і резервний капітал. Усі інші резерви, наприклад резерв дивідендів, резерв виконання гарантійних зобов'язань, є необов'язковими.

    Згідно із законодавством України на кожному підприємстві, заснованому у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю тощо, повинен бути сформований резервний (страховий) капітал. Розмір цього капіталу регламентується засновницькими документами, але він не може бути меншим за 25 % статутного капіталу підприємства. Для акціонерних товариств мінімальна величина резервного капіталу повин-на становити 15 % акціонерного капіталу. Розмір щорічних відрахувань у резервний капітал також передбачається засновниць-кими документами, але не може бути меншим за 5 % суми чистого прибутку підприємств.

    Отже, резервний капітал (у вузькому розумінні) -- це сума резервів, сформованих за рахунок чистого прибутку в розмірах, установлених засновницькими документами підприємства та нор-мативними актами.

    Резервний капітал використовується на покриття збитків СГ, на виплату боргів у разі ліквідації підприємства, на виплату дивідендів, якщо розмір цього резерву більше від мінімально встановленого.

    Додатковий капітал -- це сума приросту майна підприємства, яка виникла в результаті переоцінки (індексації), безоплатно одержаних необоротних активів та від емісійного доходу.

    Капітальні резерви формуються у вигляді додаткового капіталу, який представляє собою суму приросту майна, яка виникло в результаті переоцінки необоротніх активів, безоплатно одержаних цінностей, а також емісійного доходу.

    Додатково включений капітал відображає суму емісійної різниці одержаної товариством в разі перевищення ринкової ціни акцій над їх номіналом.

    Інший додатковий капітал включає інші вкладений капітал - сума внесків засновників, яка переважає розмір статутного капіталу, раніше внесених засновниками, без прийняття рішення про зміну статутного капіталу, суму безоплатно одержаних необоротніх активів, а також індексацію вартості активів.

    Цілі використання капітальних резервів: на покриття балансових збитків, якщо на ці цілі вже використовувались інші джерела; на збільшення статуту або пайового капіталу.

    Резерви (резерв сумнівних боргів) - обов'язків резерв, який формується з метою покриття можливих збитків підприємства у результаті непогашення боржником сумнівної, чи безнадійної заборгованості. Нарахування суми резерву відображається в складі інших операційних витрат і поскільки в результаті формування резерву зменшується чистий прибуток, то це опосередковано впливає на формування власного капіталу.

    13. ЗВІТ ПРО ВЛАСНИЙ КАПІТАЛ

    Звіт складається у формі шахової таблиці в розрізі статей, які включаються до складу першого розділу пасиву балансу та причин їх зміни. Шаховий принцип побудови звіту передбачає розміщення по горизонталі елементів (статей) власного капіталу, а по вертикалі -- основних операцій, які можуть призвести до зміни окремих статей і власного капіталу в цілому.

    Звіт про власний капітал складається на підставі балансу, звіту про фінансові результати, а також аналітичних даних до відповідних облікових регістрів.

    Показники залишку за окремими статтями власного капіталу на початок періоду переносяться з відповідної графи балансу підприємства. Далі по вертикалі відображаються операції, які можуть призвести до змін у власному капіталі. На перетині відповідних вертикальних рядків і горизонтальних граф відображаються дані, що характеризують вплив тих чи інших операцій на стан позицій власного капіталу.

    Якщо на підприємстві мали місце зміни в обліковій політиці, виправлення помилок, допущених при складанні звітів у попередніх періодах чи інші зміни, то на відповідну величину здійснюється, як правило, коригування сальдо нерозподіленого прибутку на початок звітного року.

    Власний капітал підприємства може змінитися в результаті переоцінки необоротних активів, зокрема уцінки чи дооцінки нематеріальних активів, основних засобів, незавершеного будівництва. Сума дооцінки збільшує інший додатковий капітал, якщо така дооцінка є першою переоцінкою необоротних активів, тобто до дооцінки не провадилася уцінка необоротних активів, суму якої було списано на інші витрати. Сума уцінки необоротних активів зменшує інший додатковий капітал у разі, якщо до уцінки вже було проведено дооцінку таких необоротних активів (сума якої збільшила додатковий капітал). Суми переоцінок необоротних активів, що проводяться протягом звітного року, відображаються у Звіті про власний капітал розгорнуто.

    Важливим чинником, який впливає на величину власного капіталу підприємства, є обсяг чистого прибутку (збитку) та порядок його використання (чи покриття) у звітному періоді.

    У разі прийняття рішення щодо використання чистого прибутку звітного року, нерозподіленого прибутку чи частини резервного капіталу на виплату дивідендів величина дивідендів відображається за відповідними позиціями власного капіталу у дужках і зменшує власний капітал підприємства.

    Вилучення капіталу може здійснюватися з допомогою таких операцій:

    вилучення частки в капіталі;

    викуп акцій;

    анулювання викуплених акцій;

    перепродаж раніше викуплених акцій;

    зменшення номінальної вартості акції.

    До інших змін у капіталі можна віднести:

    зменшення статутного, пайового, додаткового капіталу, нерозподіленого прибутку у зв'язку зі списанням невідшкодованих збитків;

    збільшення додаткового капіталу внаслідок безоплатного отримання необоротних активів (відображається з урахуванням змен-шення додаткового капіталу на суму амортизації таких активів).

    14. КЛАСИФІКАЦІЯ ВНУТРІШНІХ ДЖЕРЕЛ ФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА

    До внутрішніх джерел фінансування підприємств здебільшого відносять такі:

    чистий прибуток;

    амортизаційні відрахування;

    забезпечення наступних витрат і платежів.

    Дискусійним є питання віднесення до внутрішніх джерел фінансування грошових надходжень від інвестиційної діяльності, зокрема, процентів, дивідендів, виручки від реалізації необоротних активів, фінансових інвестицій тощо. Прихильники віднесення зазначених надходжень до зовнішніх фінансових джерел обґрунтовують свою позицію тим, що дезінвестиції та фінансові доходи не є результатом операційної діяльності, а отже, не можуть розглядатися як внутрішнє фінансування.

    На нашу думку, віднесення згаданих надходжень до внутрішніх є виправданим, оскільки за їх рахунок можна покрити потребу підприємства в капіталі, не вдаючись до зовнішніх фінансових джерел, які мобілізуються на ринку капіталів. Принциповим є те, що при внутрішньому фінансуванні капітал, який був вкладений в необоротні та оборотні активи (за винятком грошових еквівалентів), вивільняється і трансформується в ліквідні засоби, у вигляді частини виручки від реалізації та інших доходів, які залишаються на підприємстві після сплати всіх податків. Інакше кажучи, це та частина фінансових ресурсів підприємства, джерелом формування якої є операційна та інвестиційна діяльність і яка не пов'язана із залученням ресурсів на ринку капіталів.

    Внутрішню природу мають також фінансові ресурси, які формуються завдяки впровадженню раціоналізаторських заходів. Метою цих заходів є зменшення грошових видатків підприємства в результаті поліпшення організації оборотних активів, зокрема шляхом скорочення операційного циклу та економії на витратах.

    Для підприємств, які не мають можливості залучити кошти із зовнішніх фінансових джерел (через низьку кредитоспроможність чи інвестиційну привабливість, недостатнє кредитне забезпечення), внутрішнє фінансування є єдиним способом забезпечення фінансовими ресурсами. Однак суттєвою проблемою, яка при цьому виникає, є проблема контролю власниками за ефективним використанням фінансових ресурсів.

    15. ПОНЯТТЯ САМОФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ ТА ЙОГО ВИДИ

    Основним внутрішнім джерелом фінансування є самофінансування, пов'язане з реінвестуванням (тезаврацією) прибутку у відкритій чи прихованій формі. Амортизаційні відрахування не належать до самофінансування. Ефект самофінансування проявляється з моменту одержання чистого прибутку до моменту його визначення, розподілу та виплати дивідендів, оскільки отриманий протягом року прибуток вкладається в операційну та інвестиційну діяльність. Виокремлюють:

    а) приховане самофінансування;

    б) відкрите самофінансування (тезаврація прибутку).

    Приховане самофінансування

    Ця форма фінансування підприємства пов'язана з використанням прихованого прибутку. Приховування прибутку здійснюється (у розумінні західних фахівців) у результаті формування прихованих резервів. Оскільки приховані резерви проявляються лише при їх ліквідації, приховане самофінансування здійснюється за рахунок прибутку до оподаткування. Отже, відбувається відстрочка сплати податків і виплати дивідендів.

    Приховані резерви -- це частина власного капіталу підприємства, яка жодним чином не відображена в його балансі, отже, обсяг власного капіталу в результаті формування прихованих резервів буде меншим, ніж це є насправді.

    Є два способи формування прихованих резервів у балансі:

    1) недооцінка активів (передчасне списання окремих активів, застосування прискореної амортизації, незастосування індексації, використання методу ЛІФО при оцінці запасів тощо);

    2) переоцінка зобов'язань (наприклад, за статтями «Забезпечення наступних витрат і платежів», «Поточні зобов'язання із внутрішніх розрахунків» тощо).

    Мобілізація прихованих резервів здійснюється:

    шляхом реалізації окремих об'єктів основних та оборотних засобів;

    у результаті індексації балансової вартості майнових об'єктів, які неможливо реалізувати без порушення нормального виробничого циклу (даний метод реструктуризації активів не пов'язаний з реальним поліпшенням платоспроможності, однак безпосередньо впливає на підвищення кредитоспроможності підприємства).

    До суттєвого недоліку прихованого самофінансування слід віднести порушення принципу достовірності при складанні звітності та підвищення рівня асиметрії в інформаційному забезпеченні її зовнішніх користувачів.

    Тезаврація прибутку -- це спрямування його на формування власного капіталу підприємства з метою фінансування інвестиційної та операційної діяльності.

    Збільшення власного капіталу в результаті тезаврації прибутку підприємства позначається також як відкрите самофінансування.

    Для визначення рівня самофінансування розраховують коефіцієнт самофінансування:

    .

    Тезаврований прибуток відображається в балансі за такими позиціями:

    у пасиві за статтями: нерозподілений прибуток; резервний капітал; статутний капітал. При тезаврації прибутку, як правило, підвищується курс корпоративних прав підприємства;

    в активі він може бути спрямований на фінансування будь-яких майнових об'єктів: оборотних і необоротних; короткострокових і довгострокових.

    До основних переваг самофінансування слід віднести такі тезаврації:

    залучені кошти не потрібно повертати та сплачувати винагороду за користування ними;

    відсутність затрат при мобілізації коштів;

    не потрібно надавати кредитне забезпечення;

    підвищується фінансова незалежність та кредитоспроможність підприємства.

    Недоліки самофінансування (тезаврації) у тезовому вигляді можна охарактеризувати таким чином:

    оскільки на реінвестування спрямовується чистий прибуток, попередньо він підлягає оподаткуванню, в результаті чого вартість цього джерела фінансування збільшується;

    обмежені можливості контролю за внутрішнім фінансуванням знижують вимоги до ефективного використання коштів;

    помилковість інвестицій (оскільки рентабельність реінвестицій може бути нижча за середньоринкову процентну ставку, можливе зниження ефективності ринку капіталів у цілому).

    16. ЗБІЛЬШЕННЯ СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ БЕЗ ЗАЛУЧЕННЯ ДОДАТКОВИХ ВНЕСКІВ

    Збільшення статутного капіталу підприємства без залучення додаткових внесків власників здійснюється шляхом підвищення номінальної вартості акцій або на основі безплатного розміщення серед держателів додаткових корпоративних прав (акцій) пропорційно до належної кожному власнику частки статутного капіталу. При цьому використовуються такі основні джерела:

    1. Чистий прибуток звітного періоду (одночасно із тезаврацією збільшується власний капітал).

    2. Додатковий вкладений капітал або інший додатковий капітал у межах суми дооцінки необоротних активів.

    3. Прибуток, тезаврований у попередніх періодах (резервний капітал чи нерозподілений прибуток минулих років).

    Порядок збільшення розміру статутного капіталу акціонерного товариства за рахунок раніше сформованих резервів чи реінвестицій включає таку послідовність дій:

    а) прийняття рішення про збільшення розміру статутного капіталу акціонерного товариства та оформлення відповідного протоколу;

    б) публікація у друкованих органах Верховної Ради України або Кабінету Міністрів України, або офіційному виданні фондової біржі повідомлення про збільшення розміру статутного капіталу товариства;

    в) надання протоколу рішення щодо збільшення розміру статутного капіталу та копії надрукованого повідомлення до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку не пізніше 10 днів після його опублікування;

    г) внесення та реєстрація змін до статуту товариства, пов'яза-них зі збільшенням розміру статутного капіталу;

    д) реєстрація випуску акцій;

    е) оформлення та депонування нового глобального сертифіката випуску акцій (у разі бездокументарної форми випуску акцій);

    є) внесення інформації до системи реєстру власників іменних цінних паперів (у разі документарної форми випуску акцій);

    ж) виготовлення бланків та видача акціонерам сертифікатів акцій (у разі документарної форми випуску акцій).

    У разі збільшення статутного капіталу акціонерного товариства за рахунок реінвестиції чи резервів інформація про випуск акцій реєстрації не підлягає, відкрита підписка на акції не здійснюється.

    Повідомлення про збільшення розміру статутного капіталу товариства має містити такі відомості: реквізити підприємства; спосіб та розмір збільшення статутного капіталу; дату і номер рішення (протоколу) про емісію акцій; загальну суму випуску акцій із зазначенням номінальної вартості, кількості, типу та категорії акцій; термін початку та закінчення приймання заяв від акціонерів у разі їх згоди на спрямування нарахованої кожному з них суми дивідендів на збільшення розміру статутного капіталу (виплату дивідендів акціями); обсяг прав, що надаються у разі випуску привілейованих акцій, порядок і місце отримання акціонерами додаткової кількості акцій (акцій нової номінальної вартості).

    17.ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАСТУПНИХ ВИТРАТ І ПЛАТЕЖІВ

    Забезпечення наступних витрат і платежів формується шляхом нарахувань у звітному періоді майбутніх витрат і платежів, величина яких може бути визначена лише на основі прогнозних оцінок.

    Ефект фінансування проявляється завдяки існуванню розриву в часі між моментом нарахування платежів і моментом їх фактичного використання. Нарахування цих коштів можна здійснити за рахунок витрат і за рахунок прибутку. За своєю суттю ці забезпечення можна розглядати як позичковий капітал з невизначеними сроками та сумами повернення.

    Види забезпечення: забезпечення виплат персоналу; забезпечення гарантійних зобов'язань; додаткове пенсійне забезпечення; реструктуризація; забезпечення виконання ризикових контрактів.

    18.ЧИСТИЙ ГРОШОВИЙ ПОТІК

    Грошовий потік - це сукупність розподілених вчасі поступлень і виплат грошових коштів.

    Грошові потоки поділяються на такі види:

    1) за видами діяльності: від операційної діяльності; від фін. діяльності; від інвестиційної діяльності.

    2) За напрямками Рузу: вхідні і вихідні;

    3) За методом визначення обсягу: валовий грошовий потік; чистий грошовий потік = різниці між надходженнями і витратами грошових коштів.

    На практиці поширення набули два основні методи розрахунку Cash-flow від операційної діяльності:

    1. Прямий метод, при використанні якого чистий грошовий потік (Cash-flow) від операційної діяльності розраховується як різниця між вхідними та вихідними грошовими потоками, що мають безпосереднє відношення до операційної діяльності підприємства. До вхідних грошових потоків належать: грошові надхо-
    дження від продажу товарів у звітному періоді; погашення дебіторської заборгованості; інші грошові надходження від операційної діяльності (від реалізації оборотних активів, операційної оренди активів тощо). До вихідних грошових потоків належать грошові видатки на покриття витрат, які включаються у собівартість продукції, адміністративних витрат, витрат на збут, інших витрат у рамках операційної діяльності, а також податки на прибуток та проценти за користування позичками.

    2. Непрямий метод. Вихідною величиною при використанні цього методу є фінансові результати від операційної діяльності. Здійснюється зворотний до прямого методу розрахунок: операційні прибутки (збитки) коригуються на статті до-ходів (зменшуються) і витрат (збільшуються), які не впливають на обсяг грошових засобів (амортизація, забезпечення наступних витрат і платежів), а також на суму змін в оборотних активах та поточних зобов'язань, що пов'язані з рухом коштів у рамках операційної діяльності та сплатою процентів за користування позичками.

    Ефективне управління грошовими потоками дозволяє:

    - забезпечити ліквідність і платоспроможність підприємства;

    - зменшити потребу в позичковому капіталі;

    - забезпечити ритмічність операційного процесу;

    - забезпечення фівн.стійкості підприємства;

    19. ЗМІСТ, ЗНАЧЕННЯ ТА ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ

    Дивіденди -- частина чистого прибутку, розподілена між учасниками (власниками) відповідно до частки їх участі у статутному капіталі підприємства.

    Дивідендна політика -- це набір цілей і завдань, які ставить перед собою керівництво підприємства у галузі виплати дивідендів, а також сукупність методів і засобів їх досягнення. Оптимізація дивідендної політики -- це оптимізація співвідношення між прибутком, що виплачується у вигляді дивідендів, і тим, який реінвестується з метою максимізації доходів власників.

    Основною метою ДП є встановлення оптимальних попорцій між прибутком, який направляється на споживання і на розвиток.

    Рішення в галузі ДП впливає на такі параметри діяльності підприємства : величину самофінансування, структуру капіталу, ціну залучення фінансових ресурсів, ринковий курс корпоративних прав, ліквідність та ряд інших.

    Зв'язок між дивідендною політикою і ринковим курсом корпоративних прав описується класичним алгоритмом: курс акцій прямо пропорційний дивіденду та обернено пропорційний процентній ставці за альтернативними вкладеннями капіталу на ринку.

    До основних завдань, які слід вирішити в ході формування та реалізації дивідендної політики, слід віднести:

    виявлення основних факторів, які впливають на прийняття рішення щодо виплати дивідендів чи реінвестування прибутку;

    визначення оптимального співвідношення між розподіленим і тезаврованим прибутком;

    оцінку впливу рішення щодо порядку розподілу чистого прибутку на ринкову вартість корпоративних прав підприємства та його інвестиційну привабливість;

    визначення оптимальної для підприємства величини статутного і власного капіталу;

    узгодження стратегії виплати дивідендів із податковим законодавством;

    вибір найприйнятнішого методу та форми нарахування і виплати дивідендів;

    оцінку впливу дивідендної політики на вирішення конфлікту інтересів між власниками, кредиторами та керівництвом підприємства.

    20. ТЕОРІЇ В ГАЛУЗІ ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ

    Теза щодо «іррелевантності (нейтральності) дивідендної політики». Ф. Модільяні, М. Міллер, Ф. Блек вважають, що між сумою сплачуваних дивідендів і ринковим курсом акцій не існує зв'язку, оскільки курс акцій визначається нинішніми та майбутніми доходами підприємства, а також потенціалом його зростання. Найраціональнішою з їх погляду є фінансова політика, в рамках якої відбувається відмова від виплати дивідендів і весь прибуток спрямовується на реінвестиції. Правило використання прибутку відповідно до цієї концепції формулюється таким чином: спрямовувати на виплату дивідендів слід лише ту частину прибутку, яку неможливо ефективно реінвестувати.

    Теза про пріоритетність дивідендів. Факт виплати дивідендів усе ж таки впливає на вартість корпоративних прав. Це зумовлено тим, що ряд інвесторів, зокрема дрібні акціонери, віддають перевагу реальним дивідендам порівняно з майбутніми доходами від зміни курсу, зумовленими тезаврацією прибутку. На цьому припущенні ґрунтується американська модель оптимізації дивідендної політики - синиці в руках (Дж. Лінтнер та М. Гордон). Згідно з цим підходом, актуальний курс акцій визначається теперішньою вартістю очікуваних доходів на ці акції, які включають усі майбутні дивіденди, а також очікувану виручку від реалізації акцій.

    Концепція мінімізації податкових платежів. Є група інвесторів, які при прийнятті своїх рішень виходять насамперед з критерію мінімізації податкових платежів.

    Теорія сигнальних дивідендів. За цією теорією при визначенні ринкової ціни акцій основним показником вистуває розмір виплачуваних дивіденді, якщо компанія виплачує високі дивіденди, то це сигналізує про те, що вона очікує зростання доходів в майбутньому, а це відразу відображається на зростанні ринкової ціни акцій;

    Теорія клієнтури. Передбачає що ДП повинна відповідати очікуванню більшості акціонерів. Якщо на загальних зборах більшість голосів за поточні дивіденди, то прибуток направляється на споживання, а якщо віддають перевагу розвитку компанії, то прибуток направляється на капіталізацію.

    21. ФАКТОРИ ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ

    До основних факторів належать:

    Стадія життєвого циклу підприємства (для нещодавно створених підприємств доцільним є максимальне реінвестування прибутку).

    Наявність у підприємства прибуткових інвестиційних проектів. Якщо в підприємства відсутні обґрунтовані плани щодо прибуткового реінвестування прибутку, то найраціональнішим буде максимальний розподіл прибутку (виплата дивідендів).

    Альтернативні джерела капіталу. Цей чинник пов'язаний з доступністю і вартістю залучення коштів із зовнішніх джерел, які можна використати для покриття потреби в капіталі, що залежить від:

    кредитоспроможності підприємства та наявності в нього кредитного забезпечення;

    вартості залучення позичкового капіталу;

    інвестиційної привабливості та можливостей залучення додаткового акціонерного чи пайового капіталу (шанси розміщення нової емісії);

    накладних витрат, пов'язаних із залученням власного капіталу із зовнішніх джерел.

    Обмеження. Обмеження можуть застосовуватися, як правило, в таких випадках:

    у разі заборгованості власників (учасників) за внесками до статутного капіталу;

    за наявності на момент виплати дивідендів підстав щодо порушення справи про банкрутство підприємства чи виникнення таких підстав у результаті виплати дивідендів;

    власний капітал підприємства є меншим за обсяг його статутного та резервного капіталу;

    повністю не сплачені поточні та накопичені дивіденди за привілейованими акціями;

    відсутність відповідних фінансових джерел виплати дивідендів;

    наявність договірних обмежень, наприклад з банком-креди-тором.

    Преференції найважливіших груп власників: більшість з них орієнтовані на споживання (дивіденди) чи заощадження (тезаврація та збільшення вартості підприємства).

    Податкові наслідки застосування того чи іншого типу дивідендної політики: для власників та для самого підприємства.

    Рівень процентних ставок на ринку капіталів, а також ставки дивідендів у конкурентів та в інших підприємств, які належать до тієї самої чи суміжних галузей виробництва.

    22. ПОРЯДОК НАРАХУВАННЯ ДИВІДЕНДІВ

    Рішення про виплату дивідендів та їх розмір за корпоративними правами кожної категорії приймають власники (загальні збори власників) підприємства за рекомендацією наглядової ради чи пропозицією виконавчих органів. Порядок повідомлення власників корпоративних прав про виплату дивідендів регламентується статутом товариства. Як правило, підприємства дають відповідне оголошення у заздалегідь визначених друкованих засо-бах масової інформації. В оголошенні про виплату дивідендів має міститися така інформація:

    назва підприємства;

    дата прийняття загальними зборами власників рішення про виплату дивідендів;

    період, за який виплачуються дивіденди;

    величина дивідендів на одну акцію (у відносному чи абсолютному виразі) в розрізі окремих їх категорій;

    строки та місце виплати;

    особливості оподаткування дивідендів.

    Величина дивідендів залежить від трьох показників:

    величини чистого прибутку, резерву дивідендів (інших джерел виплати);

    встановленого співвідношення між розподіленим і нерозподіленим прибутком;

    частки учасника (власника) в статутному капіталі.

    Сума коштів, яка рішенням зборів власників спрямовується на виплату дивідендів, називається масою дивіденду. Дивіденди можуть виплачуватися в таких формах:

    грошова;

    негрошова;

    змішана форма;

    приховані дивіденди.

    23. МЕТОДИ НАРАХУВАННЯ ДИВІДЕНДІВ

    Тип дивідендної політики визначає порядок формування фонду дивідендних виплат при цьому виділяють різні підходи: консервативний; помірний; агресивний.

    Кожному з них відповідають такі типи ДП:

    Консервативний:

    1) політика залишкових дивідендів;

    2) політика мінім., стабільного розміру дивідендів.

    Помірний:

    3) політика «екстра-дивіденду»

    Агресивний:

    4) політика стабільного рівня дивідендних виплат;

    5) політика зростання розміру дивідендів.

    Методи нарахування та виплати дивідендів:

    залишковий метод і стратегія припинення дивідендних виплат;

    метод стабільних дивідендів;

    метод гнучкої дивідендної політики;

    метод стійкого приросту дивідендів;

    метод стабільної та бонусної частини.

    Загальний огляд методів нарахування дивідендів, їх переваги та недоліки наведено у табл. 5.2.

    Залишковий метод. На дивіденди повинна спрямовуватися частина чистого прибутку, що залишилася у підприємства після здійснення всіх необхідних реінвестицій.

    Метод стабільних дивідендів. Не прив'язується до фактичних фінансових результатів за звітний період.

    Метод гнучкої дивідендної політики. Цей метод ґрунтується на принципі залежності розміру дивідендів від фінансових результатів у періоді, за який виплачуються дивіденди.

    Метод стійкого приросту дивідендів. Метод ґрунтується на моделі виплати дивідендів М. Гордона і передбачає стабільне їх зростання, як правило, в твердо встановленому проценті приросту до розміру дивідендів у попередні роки.

    Метод стабільної та бонусної частин. Використовуючи цей метод, підприємство регулярно виплачує стабільні невисокі дивіденди плюс додаткові бонуси за наявності високих прибутків чи у разі святкування знаменних подій, ювілейних дат тощо.

    24.ОПОДАТКУВАННЯ ДИВІДЕНДІВ

    Згідно із законодавством України підприємство, нараховує та утримує податок на дивіденди в розмірі 30 % нарахованої суми виплат за рахунок таких виплат, незалежно від того, чи є емітент платником податку на прибуток.

    Емітент корпоративних прав зменшує суму нарахованого податку на прибуток на суму внесеного до бюджету податку на дивіденди. Якщо сума сплаченого податку на дивіденди перевищує суму податкових зобов'язань підприємства-емітента за податком на прибуток звітного періоду, різниця переноситься на зменшення зобов'язань за податком на прибуток такого підприємства у майбутніх податкових періодах.

    За прийняття рішення про спрямування чистого прибутку на збільшення статутного капіталу та виплату дивідендів у формі корпоративних прав (акцій, часток, паїв), податок на дивіденди не застосовується за умови, що така виплата жодним чином не змінює пропорцій участі власників у статутному капіталі підприємства-емітента.

    Якщо одержувачем дивідендів є юридична особа, то цей вид доходів не включається до складу валового доходу такого підприємства для цілей оподаткування за умови, що з дивідендів утримано податок на рівні емітента корпоративних прав. Для фізичних осіб: до сукупного оподатковуваного доходу, одержаного громадянами, не включаються суми дивідендів, що були оподатковані під час їх виплати.

    Дивіденди, що виплачуються в грошовій формі або у формі цінних паперів (корпоративних прав), не оподатковуються також податком на додану вартість.

    На суми виплачених дивідендів не нараховуються збори на: обов'язкове пенсійне страхування; обов'язкове соціальне страхування (в т. ч. на випадок безробіття) тощо, оскільки дивіденди не є платежем у рамках оплати праці.

    Ставку податку на доходи нерезидентів, отримані у вигляді дивідендів, установлено в розмірі 15 %.

    25 ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ

    Висновки щодо ефективності дивідендної політики можна зробити на основі аналізу показників прибутковості корпоративних прав, від значення яких залежать обидві складові доходів власників. До таких показників можна віднести:

    Чистий прибуток, що припадає на одну просту акцію: розраховується діленням суми чистого прибутку, який належить власникам простих акцій, на кількість простих акцій.

    Дивіденди на одну просту акцію: розраховується діленням суми оголошених дивідендів на кількість простих акцій, за якими сплачуються дивіденди.

    Коефіцієнт цінності акцій: розраховується діленням ринкової ціни однієї акції на дивіденд на одну просту акцію.

    Рентабельність акції -- виражений у процентах показник, який є обернено пропорційним до коефіцієнта цінності акцій.

    Коефіцієнт дивідендних виплат: відношення маси дивіденду до суми чистого прибутку.

    Відношення ринкового курсу до чистого прибутку на одну акцію (price earnings ratio, PER): характеризує взаємозв'язок між чистим прибутком підприємства та курсом його акцій і показує, скільки річних прибутків на одну акцію потрібно, щоб окупилися кошти, вкладені в акцію.

    Відношення ринкового курсу акцій до показника Cash-flow на одну акцію: характеризує взаємозв'язки між ринковим курсом і чистим грошовим потоком підприємства.

    В інформації про фінансово-господарську діяльність АТ, що публікується емітентом у друкованих виданнях, наводяться окремі показники, які характеризують ефективність дивідендної політики, зокрема:

    частка чистого прибутку, спрямована на виплату дивідендів на привілейовані акції (тис. грн);

    чистий прибуток, що припадає на одну просту акцію (грн);

    дивіденди, нараховані на одну просту акцію (грн).

    За певних обставин ефективною буде така дивідендна політика, за якої забезпечується зростання ринкової ціни корпоративних прав. У традиційному розумінні рішення власників щодо дивідендів чи реінвестування прибутку залежить від очікуваної рентабельності власного капіталу підприємства (Рв) та від ставки зовнішніх доходів (p) за альтернативних вкладень відповідного обсягу капіталу на ринку. Якщо на ринку є можливість вкласти капітал з вищою нормою дохідності, ніж у підприємство-емітент (за однакового рівня ризику), то доцільно приймати рішення щодо виплати дивідендів. Якщо ж навпаки, то найраціональнішою буде тезаврація прибутку. Отже, доти, доки Рв > p, з погляду прибутковості власникам доцільно реінвестувати весь чистий прибуток. У такому разі ринковий курс акцій зростатиме. Згідно з класичним підходом алгоритм розрахунку ринкового курсу корпоративних прав має такий вигляд:

    КА = , (5.1)

    де КА -- ринковий курс корпоративних прав (акцій); П -- чистий прибуток на одну акцію; Д -- дивіденди на одну акцію.

    26, ПОЗИЧКОВИЙ КАПІТАЛ ПІДПРИЄМСТВА, ЙОГО ОЗНАКИ ТА СКЛАДОВІ

    Якщо між капіталодавцем і підприємством виникають відносини позички, то це означає, що фінансування відбувається за рахунок позичкового капіталу: капіталодавець набуває статусу кредитора.

    Кредитор -- юридична та (або) фізична особа, яка має підтверджені належними документами грошові вимоги до боржника, в тому числі вимоги з виплати заробітної плати, зі сплати податків, інших обов'язкових платежів тощо.

    Найважливіші параметри позичкового капіталу підприємства:

    * Строковість. Класифікація:

    --короткостроковий позичковий капітал (до 12 місяців

    --довгостроковий позичковий капітал (понад рік)

    * Капіталодавець. Класифікація:

    -- банки та інші фінансово-кредитні інститути

    -- постачальники та клієнти

    -- власники

    -- персонал

    -- держава

    *Умови одержання.

    Класифікація:

    -- згідно з кредитним чи іншим договором

    -- за відсутності договору

    * Цілі використання. Клас.:

    -- здійснення інвестицій

    -- поповнення оборотних активів

    * Форми залучення. Клас.:

    -- грошові кошти

    -- товарна форма

    * Забезпечення. Клас.:

    -- забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами)

    -- гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи)

    -- з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації)

    -- незабезпечені

    * Плата за користування капіталом. Клас.:

    -- виплата процентів

    - без процентів

    * Порядок погашення. Клас.:

    -- одноразовий платіж

    -- багаторазові платежі

    -- з регресією платежів

    -- у заздалегідь визначений термін чи без такого

    Згідно з П(С)БО 2 під довгостроковими зобов'язаннями слід розуміти зобов'язання, що будуть погашені протягом строку, який перевищує 12 календарних місяців, або протягом строку, що перевищує операційний цикл, якщо він більший 12 календарних місяців

    До складу позичкового капіталу належать також зобов'я-зання, які відображаються за розділом «Доходи майбутніх періодів». У цій статті показуються доходи, отримані протягом поточного або попередніх звітних періодів, які належать до наступних звітних періодів

    До основних зовнішніх джерел формування позичкового капіталу підприємств належать:

    банківські (фінансові) кредити;

    кошти, залучені в результаті емісії облігацій;

    комерційні позички.

    27. ПОРЯДОК ЗАЛУЧЕННЯ БАНКІВСЬКИХ КРЕДИТІВ

    Етапи залучення банківської позички:

    1,Попередні переговори з обраним банком 2, Рішення про доцільність подальших переговорів з банком 3, Рішення зборів власників щодо залучення банківського кредиту 4, Підготовка пакета документів відповідно до переліку банку 5, Передача пакета документів до банку 6, Відкриття поточного рахунку в банку (якщо такий рахунок відсутній) 7, Фінансово-економічна експертиза діяльності підприємства 8, Узгодження величини процентної ставки та інших параметрів кредиту 9, Укладення кредитної угоди 10, Моніторинг та контроль

    Типовий список необхідних для отримання кредиту документів містить

    а) клопотання (лист, заявка) позичальника на ім'я Голови Правління банку

    б) протокол рішення зборів власників щодо згоди на залучення кредиту у визначеній сумі та про надання майна в заставу

    в) документи фінансової та податкової звітності

    г) інформація щодо розмірів заборгованості за банківськими кредитами

    д) висновки аудитора щодо фінансово-майнового стану підприємства та копії актів перевірок державними податковими органами;

    е) бізнес-план, необхідними складовими якого є розрахунок потреби в капіталі, терміни освоєння та окупності залучених коштів, прогноз Cash-flow на період, на який залучаються кошти, тощо;

    ж) копії контрактів, договорів, рахунків-фактур (інвойсів), митних декларацій, інших документів, пов'язаних із досягненням цілей, на які береться кредит;

    з) документи, які засвідчують той чи інший вид кредитного забезпечення;

    и) довідки з банків, де відкриті рахунки позичальника, про відсутність заборгованості за кредитами.

    Дата одержання від потенційного позичальника пакета документів у повному обсязі вважається датою офіційного звернення підприємства за кредитом

    Перед тим, як прийняти рішення щодо надання кредиту, банк проводить ретельну фінансово-економічну експертизу діяльності потенційного позичальника. Аналіз здійснюється за такими основними напрямами:

    оцінка якості менеджменту;

    ситуація підприємства на ринку факторів виробництва та збуту продукції;

    фінансовий стан потенційного позичальника;

    оцінка кредитного забезпечення

    У разі прийняття позитивного рішення щодо видачі кредиту банк оформляє відповідні документи, що регламентують кредитні взаємовідносини. До таких документів належать:

    кредитний договір (укладається між кредитором і позичальником тільки у письмовій формі);

    договори поручительства (гарантії);

    договори застави

    28. ФІНАНСУВАННЯ ЗА РАХУНОК ВИПУСКУ ОБЛІГАЦІЙ

    Облігація -- це цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений у ньому строк з виплатою доходу, порядок визначення якого передбачається умовами випуску

    Облігації підприємств повинні мати такі реквізити:

    найменування цінного папера -- «облігація»,

    фірмове найменування і місцезнаходження емітента облігацій;

    фірмове найменування або ім'я покупця (для іменної облігації);

    номінальну вартість облігації;

    строки погашення, розмір і строки виплати процентів (для процентних облігацій);

    місце і дату випуску, а також серію і номер облігації;

    підпис керівника емітента або іншої уповноваженої на це особи, печатку емітента

    До основних переваг фінансування на основі емісії облігацій можна віднести такі:

    диверсифікація капіталодавців, зокрема кредиторів;

    залучення коштів здійснюється на довгостроковий період;

    податкові переваги, оскільки проценти за облігаціями відносяться на зменшення оподаткованого доходу емітента;

    порівняно з акціями облігації є менш ризиковим об'єктом вкладення коштів для інвесторів.

    Серед найсуттєвіших недоліків цього інструменту фінансування найчастіше наводяться такі:

    порівняно високий рівень накладних витрат, пов'язаних із випуском облігацій;

    ризик сплати завищених процентів, передбачених умовами випуску облігацій, у разі зменшення ставок на ринку капіталів;

    через значну кількість держателів облігацій і широку географію їх знаходження можуть виникнути труднощі ведення переговорів з капіталодавцями у разі необхідності пролонгації строків погашення.

    На відміну від акцій, курс емісії облігацій (за винятком конвертованих облігацій) може збігатися з номіналом, бути вищим чи нижчим за нього.

    Акціонерні товариства випускають облігації на суму не більше 25 % від розміру статутного капіталу і лише після повної оплати всіх випущених акцій.

    29, ОСОБЛИВОСТІ ЗАЛУЧЕННЯ КОМЕРЦІЙНИХ КРЕДИТІВ

    Одним з джерел формування позичкового капіталу підприємства є комерційні кредити. Комерційний кредит -- це форма кредиту, яка характеризує відносини позички між двома суб'єк-тами господарської діяльності, що виникають у результаті одержаних авансів у рахунок наступних поставок продукції (робіт, послуг) чи одержання товарів з відстрочкою платежів. Ці кредити принципово відрізняються від банківських, оскільки кредитором виступають комерційні партнери підприємства. До основних різновидів комерційних кредитів належать:

    * товарні кредити; *одержані аванси.

    У результаті залучення товарного кредиту у підприємства виникає кредиторська заборгованість за товари (роботи, послуги). Здебільшого товарні кредити мають короткостроковий характер і спрямовуються на фінансування оборотних активів, як правило, запасів.

    Основною метою надання товарних кредитів є стимулювання збуту продукції та прив'язка окремих перспективних клієнтів до постачальника

    Важливим питанням, пов'язаним з комерційним кредитуванням, є вартість кредиту. Ця вартість залежить від таких основних чинників:

    *рівня знижки до базової ціни (сконто) товару у разі здійснення дострокових розрахунків;

    * періоду, протягом якого надаються знижки;

    * періоду відстрочення платежів.

    Ефективна ставка процента для позича-льника (Re) за товарним кредитом може розраховуватися за такою формулою:

    Re =  · 360, (6.3)

    де SK -- величина знижки (%); h -- період дії знижки (днів); z -- тривалість відстрочки платежу (днів).

    До основних переваг товарного кредиту належать:

    * відносна швидкість і технічна зручність отримання;

    * кредитори здебільшого не вимагають додаткового кредитного забезпечення, окрім застереження щодо заборони застави майна під інші кредити;

    * вимоги до кредитоспроможності позичальника є нижчими, ніж при банківському кредитуванні (кредитори, як правило, не здійснюють оцінку кредитоспроможності позичальника);

    * порівняно легший процес узгодження пролонгації кредиту.

    Слід враховувати також типові недоліки залучення товарних кредитів:

    * процентна ставка, як правило, перевищує вартість банківського кредиту;

    * небезпека високої залежності від постачальників;

    * застереження щодо заборони надавати в заставу майно під інші кредити, що є типовим видом забезпечення товарних кредитів, звужує кредитні рамки позичальника;

    * знижується контроль за ефективністю використання позичкового капіталу.

    Оцінка вартості залучення короткострокових авансів здійснюється за тією ж методологією, що і товарних кредитів. Одним з чинників виникнення поточної заборгованості за авансами одержаними є уникнення ризику неплатежів за поставлені товари.

    Довгострокові аванси як джерело формування позичкового капіталу використовуються при виконанні крупних замовлень, зокрема в будівництві, суднобудуванні, великому верстатобудуванні та в деяких інших галузях. Аванси від замовників відіграють такі функції:

    * фінансування та підтримання ліквідності позичальника;

    * перевірки платоспроможності замовника;

    * гарантії, що замовник викупить замовлення у разі його готовності.

    З метою зменшення ризику нецільового використання авансів і невиконання замовлення в зарубіжній практиці замовники за кредитне забезпечення, як правило, вимагають надання банківських гарантій

    Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті можуть регулювати свої господарські відносини та створювати платіжні засоби у вигляді векселів -- зобов'язань боржника сплатити кредитору зазначену суму у визначений термін. У разі оформлення комерційного кредиту за допомогою векселя інших угод про надання кредиту не укладається.

    Погашення комерційного кредиту, оформленого з допомогою векселя, може здійснюватися шляхом:

    * сплати боржником за векселем;

    * передачі (індосаменту) векселя іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ);

    * врахування векселя -- придбання векселя банком до настання строку платежу за ним у векселедержателя за грошові кошти з дисконтом (переоформлення комерційного кредиту на банківський).

    30. НЕТРАДИЦІЙНІ ФОРМИ ЗАЛУЧЕННЯ ПОЗИЧКОВОГО КАПІТАЛУ

    Досить часто підприємства вдаються до використання так званих субститутів кредиту. Одним з таких субститутів є факторинг, який можна трактувати як спосіб короткострокового фінансування діяльності підприємства. За визначенням, факторинг -- це продаж дебіторської заборгованості на користь фінансового посередника (факторингової компанії чи банку). Зміст операції факторингу зводиться до переуступки першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи другому кредитору (фактору) з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору. На основі договору про проведення розрахункових операцій через факторинг банк, наприклад, може придбати у підприємства-продавця право вимоги за поставлені товари та надані послуги, строки сплати за які минули (прострочена дебіторська заборгованість) або по поточних розрахунках.

    До найважливіших функцій факторингу належать:

    функція фінансування та кредитування: підприємства уступають право на одержання грошових засобів згідно з платіжними документами на поставлену продукцію в обмін на негайне одержання основної суми дебіторської заборгованості (за вирахуванням комісійної винагороди факторинговій фірмі);

    функція покриття ризику (Delkredere): ризик неповернення кредиторської заборгованості переходить до фактора;

    функція управління дебіторською заборгованістю: вся робота зі стягнення заборгованості переходить до компетенції фактора.

    Розмір винагороди по факторингових операціях залежить від ризиковості операції, діючої процентної ставки та строків настання платежу. Перед укладанням угоди фактор перевіряє кредитоспроможність боржника. За відсутності прямих фінансових відносин між боржником та фактором оцінка кредитоспроможності здійснюється з використання непрямої інформації, а також інформації, наданої кредитними інститутами, які обслуговують боржника.

    Законодавство зобов'язує кредитора повідомити боржника про поступку вимоги і при цьому не вимагає надання останньому угоди між початковим кредитором і фактором про поступку вимоги. Проте, якщо новий кредитор звертається з претензією і позовом до боржника, він повинен надати докази того, що саме йому першопочатковий кредитор уступив вимогу. Таким доказом є письмова угода між ним і початковим кредитором про поступку вимоги

    31, РЕОРГАНІЗАЦІЯ ЯК СПЕЦИФІЧНИЙ НАПРЯМ
    ФІНАНСОВОЇ ДІ
    ЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

    Реорганізація -- це повна або часткова заміна власників корпоративних прав підприємства, зміна організаційно-правової форми організації бізнесу, ліквідація окремих структурних підрозділів або створення на базі одного підприємства кількох, наслідком чого є передача або прийняття його майна, коштів, прав та обов'язків правонаступником

    Серед основних причин реорганізації здебільшого виокремлюють такі:

    суттєве розширення діяльності підприємства, його розмірів;

    згортання діяльності;

    необхідність фінансової санації;

    необхідність зміни повноти відповідальності власників за зобов'язаннями підприємства;

    диверсифікація діяльності;

    податкові мотиви;

    необхідність збільшення власного капіталу (з метою покриття потреби в капіталі та підвищення рівня кредитоспроможності).

    За формальними ознаками розрізняють такі три напрями реорганізації (рис. 7.1):

    1) спрямована на укрупнення підприємства (злиття, приєднання, поглинання);

    2) спрямована на подрібнення підприємства (поділ, виділення);

    3) без змін розмірів підприємства (перетворення).

    Реорганізація підприємства проводиться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства, за рішенням власників, а у деяких випадках -- за рішенням власників та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або господарського суду.

    Ключовим документом, який складається під час реорганізації підприємств, є передатний або роздільний баланс

    32. Загальні передумови реорганізації

    Необхідною передумовою реорганізації суб'єктів господарювання є відповідне рішення власників (чи інших уповноважених на це органів), яке приймається після детального економіко-правового обґрунтування менеджментом підприємства доцільності такої операції. Доведення до носіїв рішень переваг реорганізації здійснюється в ході доповіді про реорганізацію. Основним документом, який визначає права та обов'язки сторін у ході реорганізації і має забезпечувати оперативне її проведення та безперебійну роботу підприємств, є угода про умови проведення реорганізації (план реорганізації).

    У разі реорганізації підприємства слід враховувати ряд законодавчих передумов і вимог, а саме:

    порядок державної реєстрації (перереєстрації) та ліквідації суб'єктів господарювання;

    вимоги антимонопольного законодавства;

    вимоги щодо захисту інтересів кредиторів підприємства, його власників, персоналу тощо;

    порядок емісії акцій (у разі реорганізації АТ);

    можливі екологічні, демографічні та інші наслідки локального масштабу.

    Необхідність перереєстрації підприємства виникає, якщо реорганізація підприємства призводить до змін:

    організаційно-правової форми;

    форми власності;

    назви юридичної особи.

    У разі злиття, приєднання, виділення, поділу чи перетворення слід дотримуватися законодавчих вимог щодо захисту інтересів кредиторів, зокрема стосовно переведення боргу на правонаступників. Ці вимоги зводяться до такого:

    а) перевід боржником свого боргу на іншу особу допускається лише за згодою кредитора;

    б) новий боржник вправі висувати проти вимоги кредитора всі заперечення, засновані на відносинах між кредитором і первісним боржником;

    в) порука і встановлена третьою особою застава припиняються з переведенням боргу, якщо поручитель або заставодавець не виявив згоди відповідати за нового боржника;

    г) уступка вимоги і перевід боргу, основані на угоді, укладеній у письмовій формі, повинні бути вчинені в простій письмовій формі.

    Приймаючи фінансові рішення в процесі реорганізації підприємств, слід враховувати податковий аспект. Зокрема, можливість виникнення об'єкта оподаткування в результаті засвідчення в звітності прихованих резервів.

    33, УКРУПНЕННЯ ПІДПРИЄМСТВА

    До основних форм реорганізації, результатом яких є укрупнення підприємств, належить злиття кількох підприємств в одне, приєднання одного або кількох підприємств до одного, вже функціонуючого підприємства, а також придбання підприємства.

    До основних мотивів, які можуть спонукати суб'єктів господарювання до реорганізації шляхом укрупнення, можна віднести такі:

    1. Ефект синергізму. Синергізм -- це умова, за якої загальний результат є більшим за суму часток.

    2. Прагнення заволодіти ліцензіями, патентами, ноу-хау, які є в розпорядженні іншого підприємства.

    3. Отримання надійного постачальника факторів виробництва (наприклад, сировини чи комплектуючих).

    4. Зменшення ризику при виході на нові ринки збуту та збільшення їх кількості.

    5. Зменшення кількості конкурентів.

    6. Податкові переваги. Прибуткова фірма може придбати компанію, яка має від'ємний об'єкт оподаткування, і таким чином отримати економію на податкових платежах.

    7. Придбання активів за ціною, яка нижча за вартість заміщення, передачі технологічних і управлінських знань і навичок (технологічні трансферти) тощо.

    8. Диверсифікація активів та діяльності з метою зменшення ризиків і підвищення потенціалу прибутковості.

    9. Попередження захоплення компанії крупними корпоративними «хижаками» та збереження контролю над підприємством.

    10. Особисті мотиви вищої ланки менеджерів, авторитет і престиж яких підвищуються зі збільшенням розмірів компанії, якою вони керують.

    Злиття означає припинення діяльності двох або кількох підприємств як юридичних осіб та передачу належних їм активів і пасивів (майнових прав і зобов'язань) до правонаступника, який створюється в результаті злиття. Бухгалтерські баланси підприємств при цьому консолідуються.

    Приєднання означає припинення діяльності одного підприємства як юридичної особи та передачу належних йому активів та пасивів (майнових прав та зобов'язань) до іншого підприємства (правонаступника). Таким чином, головна різниця між злиттям та приєднанням полягає в тому, що у випадку злиття всі майнові права та обов'язки кількох юридичних осіб концентруються на балансі одного підприємства, яке є наново створеним, а при приєднанні -- на балансі вже функціонуючого на момент прийняття рішення про приєднання підприємства.

    Необхідним елементом злиття чи приєднання є складання передатного балансу. Передатний баланс -- це баланс підприємства, що реорганізується, на день припинення його діяльності. Цей баланс складається за правилами, передбаченими стандартами бухгалтерського обліку.

    Деяких завдань реорганізації підприємств (диверсифікація, вступ на ринок, одержання доступу до ресурсів, створення концернів, холдингів тощо) можна досягти не лише на основі злиття чи приєднання підприємств, а і в результаті придбання значного пакета корпоративних прав інших суб'єктів господарювання (поглинання).

    Такого роду операції у фінансовій літературі досить часто об'єднують під поняттям «аквізиція» (acquisition).

    Аквізиція (від лат. acquisitio -- придбавати, досягати) -- це скупка корпоративних прав підприємства, у результаті чого покупець набуває контролю над чистими активами та діяльністю такого підприємства. Придбання може здійснюватися в обмін на передачу активів, прийняття покупцем на себе зобов'язань. Покупцем вважають суб'єкта господарювання, до якого переходить контроль над господарською діяльністю іншого підприємства. Підкреслимо, що в результаті класичної операції аквізиції підприємство -- об'єкт поглинання зберігає статус юридичної особи, існуючу правову форму організації бізнесу, однак змінюються суб'єкти контролю над ним, тобто власники, які контролюють підприємство

    34,РЕОРГАНІЗАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВА, СПРЯМОВАНА НА ЙОГО РОЗУКРУПНЕННЯ

    Розукрупнення підприємства (поділ, виділення) здійснюється, як правило, в таких випадках:

    1. Якщо у підприємства поряд з прибутковими секторами діяльності є значна кількість збиткових виробництв. Метою розукрупнення при цьому є виділення підрозділів, які санаційно спроможні для проведення їх фінансового оздоровлення, в т. ч. шляхом приватизації. Структурні ж підрозділи, які не підлягають санації, залишаються в організаційній структурі підприємства, яке з часом оголошується банкрутом.

    2. Якщо у підприємств високий рівень диверсифікації сфер діяльності і до них (різних ділянок виробництв) виявляють інтерес кілька інвесторів. Тож, у результаті розукрупнення кожен з інвесторів може вкласти кошти в ту сферу, яка його найбільше приваблює, не обтяжуючи себе при цьому непрофільними виробничими структурами.

    3. При проведенні передприватизаційної підготовки державних підприємств з метою підвищення їх інвестиційної привабливості.

    4. За рішенням антимонопольних органів, якщо підприємства зловживають монопольним становищем на ринку (може бути прий-нято рішення про примусовий поділ даних монопольних утворень).

    5. З метою створення інтегрованих корпоративних структур (концернів, холдингів), наприклад у результаті виділення з материнської компанії дочірніх підприємств.

    Реорганізація підприємства, яке підлягає примусовому розукрупненню, здійснюється монополістом самостійно за умови ліквідації даного монопольного утворення на ринку. Примусовий поділ не застосовується у випадках:

    а) неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;

    б) наявності щільного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць (якщо частка внутрішнього обороту в загальному обсязі валової продукції підприємства становить менше 30 %).

    Розрізняють дві основні форми розукрупнення -- поділ та виділення.

    Поділ -- це спосіб реорганізації, за якого одна юридична особа припиняє свою діяльність, а на її базі створюється кілька нових підприємств, оформлених у вигляді самостійних юридичних осіб.

    У разі поділу підприємства до нових підприємств, які виникли в результаті цього поділу, переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права та обов'язки (активи і пасиви) реорганізованого підприємства

    Якщо кількість засновників підприємства, що реорганізується, менша за кількість підприємств, що створюються в результаті поділу, то частка кожного засновника в його статутному капіталі відповідним чином розподіляється між новоствореними підприємствами.

    Згідно із Законом «Про підприємства в Україні» підприємство може бути створене в результаті виділення зі складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їх трудових колективів, за згоди власників або уповноваженого ними органу. При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права та обов'язки реорганізованого підприємства.

    Під час реорганізації шляхом виділення частина активів і пасивів підприємства, що реорганізується, передається правонаступ-никові або кільком правонаступникам, які створюються внаслідок реорганізації. Підприємство, що реорганізується, продовжує свою фінансово-господарську діяльність. Воно не втрачає статусу юридичної особи, а лише вносить зміни до установчих документів згідно з чинним законодавством.

    У разі виділення створення нової юридичної особи (осіб) здійснюється з використанням лише частини належного реорганізованому підприємству майна. Залишкова ж частина слугує базою для продовження господарської діяльності.

    35. Перетворення як особлива форма
    реорганізації підпр
    иємства

    Перетворення -- це спосіб реорганізації, який передбачає зміну форми власності або організаційно-правової форми юридичної особи без припинення господарської діяльності підприємства. При перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке щойно виникло, переходять усі майнові права та обов'язки колишнього підприємства. Найпоширенішими прикладами перетворення підприємств є:

    товариство з обмеженою відповідальністю реорганізується в акціонерне товариство;

    приватне підприємство реорганізується в товариство з обмеженою відповідальністю;

    закрите акціонерне товариство перетворюється у відкрите.

    Важливим є те, що розмір частки (у процентах) кожного засновника (учасника, акціонера) в статутному капіталі підприємства, що реорганізується, повинен дорівнювати розміру його частки в статутному капіталі товариства, створеного в результаті перетворення.

    При перетворенні закритого акціонерного товариства у відкрите, і навпаки, номінальна вартість та кількість акцій акціонерного товариства, створеного в результаті перетворення, повинна дорівнювати номінальній вартості та кількості акцій акціонерного товариства на момент прийняття рішення про реорганізацію, якщо рішенням про перетворення не передбачено збільшення статутного капіталу підприємства.

    . Реорганізація здійснюється шляхом реєстрації випуску акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, з одночасним внесенням відповідних змін до статуту підприємства.

    Перший етап.

    Вищий орган товариства з обмеженою відповідальністю приймає рішення про перетворення, яке оформлюється протоколом. Протокол в обов'язковому порядку має містити рішення про формування статутного капіталу та випуск акцій, а також інші відомості про емітента та умови розміщення акцій. Після цього здійснюється реєстрація в ДКЦПФР інформації про відкриту підписку на акції та публікація даної інформації.

    Другий етап.

    Обмін свідоцтв учасників про внесення вкладу до статутного капіталу підприємства--товариства з обмеженою відповідальністю на тимчасові свідоцтва (письмові зобов'язання) про видачу відповідної кількості акцій акціонерного товариства, яке створюється в результаті перетворення. Після цього в ДКЦПФР по-ається звіт про результати обміну та підписки на акції з метою реєстрації емісії. До дня скликання установчих зборів акціонерного товариства акціонери мають внести не менше 30 % номінальної вартості акцій, що відносяться до суми збільшення статутного капіталу (якщо це передбачається умовами перетворення).

    Третій етап.

    Скликання установчих зборів акціонерного товариства, на яких приймається рішення про створення АТ та затвердження у новій редакції засновницьких документів. Установчі збори відкритого акціонерного товариства підбивають під-сумки проведеної підписки на акції і засвідчують створення відкритого акціонерного товариства, обирають виконавчий орган і ревізійну комісію. В установчих документах новоствореного внаслідок перетворення підприємства в обов'язковому порядку має бути зазначено, що воно створюється внаслідок перетворення ТОВ у ВАТ, яке бере на себе всі його майнові права та обов'язки і є його правонаступником.

    Четвертий етап.

    Перереєстрація в державних органах реєстрації підприємства, створеного в результаті перетворення.

    П'ятий етап.

    Обмін письмових зобов'язань і тимчасових свідоцтв на акції АТ, створеного в результаті перетворення.

    Фінансовий механізм перетворення підприємств із залученням нових інвесторів розглянемо на умовному прикладі

    36, . СУТНІСТЬ І КЛАСИФІКАЦІЯ ФІНАНСОВИХ ІНВЕСТИЦІЙ ПІДПРИЄМСТВА

    Загалом інвестиції -- це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

    Досить часто під інвестиціями розуміють лише довгострокові вкладення підприємств з метою отримання прибутку. Хоча залучений капітал може бути інвестований як у необоротні (довгострокові), так і в оборотні (короткострокові) активи

    Приймаючи рішення щодо вкладання коштів у той чи інший об'єкт інвестицій, потенційні інвестори повинні визначитися з такими основними питаннями:

    1) цілі інвестування;

    2) сума коштів, яку вони можуть інвестувати;

    3) строки, на які кошти можуть бути заморожені в інвестиційні вкладення;

    4) собівартість окремого об'єкта інвестицій;

    5) сума доходів (процентів, дивідендів), на яку вони можуть розраховувати, вклавши кошти в об'єкт інвестицій;

    6) можливі вигоди та доходи від альтернативного використання капіталу;

    7) ризики, пов'язані з інвестуванням;

    8) ліквідність фінансових інвестицій, тобто швидкість і спроможність їх трансформації у грошові кошти.

    Інвестиції здебільшого класифікуються за такими ознаками:

    об'єктами вкладення (фінансові та реальні);

    строками інвестування (короткострокові, довгострокові);

    характером участі в інвестиційному процесі (прямі, непрямі).

    До основних цілей здійснення фінансових інвестицій підприємств належать:

    одержання прибутку (як правило, довгострокові фінансові інвестиції);

    поглинання чи здобуття контролю над підприємством-конкурентом, у т. ч. з метою його ліквідації;

    створення інтегрованих корпоративних структур (концернів, холдингів);

    поліпшення фінансово-господарських зв'язків з постачальниками сировини (матеріалів, комплектуючих тощо) та споживачами готової продукції;

    диверсифікація діяльності та одержання доступу до певного сегмента ринку;

    збереження ліквідних резервів (як правило, поточні фінансові інвестиції).

    37, Довгострокові фінансові інвестиції

    Під довгостроковими фінансовими інвестиціями розуміються фі-нансові інвестиції на період понад один рік, а також усі інші інвестиції, котрі не можуть бути вільно реалізовані у будь-який момент.

    Отже, довгостроковими інвестиціями можуть бути також і вкладення, які спочатку планувалося здійснювати на термін менше одного року у разі, якщо, виходячи із ситуації на ринку, підприємство визнає за неможливе їх реалізацію протягом короткого періоду. Ідеться про низьколіквідні або неліквідні активи.

    Об'єктами довгострокового фінансового інвестування можуть бути:

    цінні папери, які засвідчують право власності (акції);

    цінні папери, що засвідчують відносини позички (облігації, ощадні та інвестиційні сертифікати, векселі);

    облігації державних та місцевих позик;

    вкладення в статутний капітал інших підприємств, створених на території країни та за кордоном.

    Довгострокові фінансові інвестиції в балансі підприємства-інвестора відображаються за такими позиціями:

    довгострокові фінансові інвестиції, котрі обліковуються за методом участі в капіталі,

    інші фінансові інвестиції.

    До складу довгострокових фінансових інвестицій, що обліковуються за методом участі в капіталі, належать:

    інвестиції в асоційовані підприємства -- підприємства, в яких інвестору належить блокувальний (понад 25 %) пакет акцій (голосів) і яке не є дочірнім або спільним підприємством інвестора;

    вкладення у дочірні підприємства -- підприємства, що перебувають під контролем материнського (холдингового) підприємства (контроль -- вирішальний вплив на фінансову, господарську і комерційну політику підприємства з метою одержання вигод від його діяльності). При з'ясуванні питання про віднесення підприємства до категорії дочірніх вирішальну роль відіграє ступінь впливу інвестора при прийнятті рішень стосовно ключових питань господарської діяльності об'єкта інвестування;

    вкладення в спільну діяльність -- господарська діяльність зі створенням юридичної особи, яка є об'єктом спільного контролю двох або більше сторін відповідно до письмової угоди між ними.

    До інших довгострокових фінансових інвестицій належать усі інші фінансові вкладення, які можуть бути об'єктами інвестування: облігації, вкладення в корпоративні права підприємств, які не належать до вище перелічених, тощо.

    Інвестиційні рішення можуть прийматися лише за наявності відповідних фінансових джерел. У противному разі інвестор може стати неплатоспроможним з усіма наслідками, які з цього випливають. Довгострокові інвестиційні вкладення доцільно здійснювати за рахунок власного капіталу, довгострокових позичок чи коштів, які вивільняються в результаті дезінвестицій

    38, Поточні фінансові інвестиції

    Під поточними фінансовими інвестиціями розуміються фінансові інвестиції на термін, що не перевищує один рік, які можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент (крім інвестицій, котрі є еквівалентами грошових коштів).

    У балансі поточні фінансові інвестиції відображаються в складі оборотних активів підприємства за статтею «Поточні фінансові інвестиції». До цього виду інвестицій належать вкладення підприємством тимчасово вільних коштів у банківські депозити, короткострокові цінні папери та інші дохідні фінансові інструменти з метою формування ліквідних резервів та одержання доходів. Поточне фінансове інвестування може здійснюватися також у рамках політики рефінансування дебіторської заборгованості.

    Поточними фінансовими інвестиціями, крім того, вважаються векселі, якщо вони використовуються як цінний папір. Зокрема, за позицією «поточні фінансові інвестиції» можуть бути відображені векселі, що придбаваються нижче за номінальну вартість з метою зарахування кредиторської заборгованості в сумі номіналу векселя.

    Окрім цього, поточними можуть бути й інвестиції в асоційовані, дочірні підприємства та спільну діяльність зі створенням юридичної особи, якщо вони придбані та утримуються виключно для продажу протягом 12 місяців з дати придбання, або відповідні асоційовані чи дочірні підприємства ведуть діяльність в умовах, які обмежують їх здатність передавати кошти інвестору протягом періоду, що перевищує 12 місяців.

    Рішення щодо обсягів та кількості операцій у рамках поточних інвестицій слід приймати, враховуючи такі чинники:

    прогнозовані доходи від поточних фінансових інвестицій;

    накладні витрати, пов'язані із здійсненням інвестицій і дезінвестицій;

    величину втрачених доходів у разі зберігання залишків коштів на рахунку в банку (за відсутності інвестицій).

    39, Оцінка доцільності фінансових інвестицій

    Серед численних методів і прийомів аналізу доцільності вкладень у ті чи інші об'єкти фінансових інвестицій виокремлюють дві основні групи методів. Перша призначена для оцінки інвестицій в активи з фіксованою ставкою дохідності та визначеним строком їх утримання. До таких об'єктів інвестування належать вкладення в облігації з фіксованим процентом, привілейовані акції, депозитні сертифікати, векселі тощо. Друга група методів призначена для оцінки фінансових вкладень з чітко невизначеною нормою прибутковості та строками інвестування, якими є насамперед інвестиції в акції, інші види корпоративних прав.

    При прийнятті інвестиційних рішень інвестори порівнюють очіку-вані доходи від вкладання коштів у даний об'єкт капіталовкладень, з доходами від інших, альтернативних можливостей інвестування. При цьому розрізняють два основні підходи до оцінки інвестицій:

    статичний аналіз: усі показники, які характеризують об'єкт інвестування, розглядаються в короткостроковому періоді; при розрахунках використовуються величини, зафіксовані в певний проміжок часу (факт зміни вартості грошей у часі не враховується);

    динамічний аналіз: показники аналізуються в динаміці, з урахуванням зміни вартості грошей у часі за ряд періодів.

    При оцінці фінансових інвестицій здебільшого використовують методи, які дають можливість дослідити показники, що характеризують об'єкт інвестицій у динаміці. До основних з таких методів належать: метод дисконтування майбутніх доходів та метод внутрішньої норми прибутковості.

    Метод дисконтування Cash-flow

    Метод ефективної ставки процента

    Метод визначення внутрішньої норми прибутковості (internal rate of return, IRR)

    40, ВІДОБРАЖЕННЯ ВАРТОСТІ ФІНАНСОВИХ ІНВЕСТИЦІЙ У ЗВІТНОСТІ

    Методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації про фінансові інвестиції та її розкриття у фінансовій звітності визначаються П(С)БО 12 «Фінансові інвестиції».

    Фінансові інвестиції є таким самим активом, як і запаси або основні засоби. Тож вони відображаються в балансі за одночасної відповідності таким умовам:

    * їх оцінка може бути достовірно визначена;

    * очікується одержання в майбутньому економічних вигід, пов'язаних з їх використанням.

    Придбані фінансові інвестиції, які не відповідають зазначеним умовам, не можуть бути відображені в балансі.

    Оцінка та облік фінансових інвестицій здійснюється в розрізі їх окремих об'єктів, а не в рамках портфеля інвестицій. Стандартами бухгалтерського обліку передбачено три основні методи оцінки інвестицій для відображення їх у фінансовій звітності:

    1) оцінка фінансових інвестицій за справедливою вартістю;

    2) метод ефективної ставки процента при оцінці фінансових інвестицій;

    3) метод участі в капіталі.

    Фінансові інвестиції оцінюються і відображаються в бухгалтерському обліку за собівартістю, яка, в свою чергу, складається з ціни придбання інвестицій, комісійних винагород, мита, податків, зборів, обов'язкових платежів та інших витрат, безпосередньо пов'язаних з придбанням фінансової інвестиції. У разі, якщо придбання фінансових інвестицій здійснюється шляхом обміну на цінні папери власної емісії (чи інші активи підприємства), то собівартість фінансової інвестиції визначається за справедливою вартістю переданих цінних паперів (чи відповідних активів).

    Справедлива вартість -- це сума, за якою може бути здійснено обмін активу або оплата зобов'язання у результаті операції між поінформованими, заінтересованими і незалежними сторонами. Інакше кажучи, справедлива вартість -- це реальна ринкова вартість активу.

    Оцінка фінансових інвестицій за справедливою вартістю. Справедливою вартістю цінних паперів є їх поточна ринкова вартість на фондовому ринку, а за її відсутності -- експертна оцінка. Підтвердженням справедливої вартості цінних паперів може бути виписка про їх ціну за результатами торгів на біржі..

    У разі, якщо справедлива вартість фінансових інвестиції на дату складання звітності перевищує їх балансову вартість, то сума збільшення відображається у складі інших фінансових доходів із відповідною переоцінкою балансової вартості інвестицій. Якщо ж справедлива вартість є меншою за балансову, то відбувається уцінка фінансових інвестицій з відображенням відповідних втрат за статтею «інші витрати» звіту про фінансові результати.

    Однак не за всіма видами фінансових інвестицій можна достовірно визначити їх справедливу (ринкову) ціну. У такому разі інвестиція відображається на дату балансу за її собівартістю з урахуванням зменшення корисності інвестиції, що, в свою чергу, відбувається в результаті нарахування амортизації собівартості інвестиції.

    Метод ефективної ставки процента -- метод нарахування амортизації дисконту або премії, за яким сума амортизації визначається як різниця між доходом за фіксованою ставкою процента і добутком ефективної ставки та амортизованої вартості на початок періоду, за який нараховується процент.

    Сума амортизації дисконту або премії нараховується одночасно з нарахуванням процента (доходу від фінансових інвестицій), що підлягає отриманню, та відображається у складі інших фінансових доходів або інших фінансових витрат відповідно з одночасним збільшенням або зменшенням балансової вартості фінансових інвестицій.

    Амортизована собівартість фінансової інвестиції -- це собівартість фінансової інвестиції з урахуванням часткового її списання внаслідок зменшення корисності, яка збільшена (зменшена) на суму накопиченої амортизації дисконту (премії). Оцінка фінансових інвестицій за методом участі в капіталі. За цим методом оцінюються фінансові інвестиції в асоційовані та дочірні підприємства, а також у спільну діяльність зі створенням юридичної особи. Облік фінансових інвестицій слід вести за методом участі в капіталі, якщо інвестор володіє часткою статутного капіталу підприємства -- об'єкта інвестування, яка перевищує 25 %, та/або має суттєвий вплив при прийнятті рішень стосовно ключових питань господарської діяльності об'єкта інвестування.

    Метод участі в капіталі -- це метод обліку фінансових інвестицій, згідно з яким балансова вартість інвестицій відповідно підвищується або знижується на суму збільшення чи зменшення частки інвестора у власному капіталі об'єкта інвестування

    41, СУТНІСТЬ І ЗАВДАННЯ ФІН. ДІЯЛЬНОСТІ У СФЕРІ ЗЕД

    Зовнішньоекономічна діяльність -- діяльність господарюючих суб'єктів України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами. Таким чином, зовнішньоекономічні відносини охоплюють усі операції, пов'язані з оборотом товарів, робіт, послуг, капіталів. Ця діяльність може бути фінансовою, інвестиційною чи операційною.

    До експортних операцій підприємств належать продаж товарів іноземним суб'єктам господарської діяльності з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів. Реекспорт товарів означає продаж іноземним суб'єктам господарської діяльності та вивезення за межі України товарів, що були раніше імпортовані на територію України.

    Імпорт товарів -- це купівля (у т. ч. з оплатою в негрошовій формі) українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб'єктів господарської діяльності товарів із ввезенням або без ввезення цих товарів на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами.

    Зовнішньоекономічна діяльність може бути побудована на формах зустрічної торгівлі між резидентами та нерезидентами: бартерні операції, кліринг, паралельні угоди, попередні та зворотні закупки, промислова кооперація.

    Найпоширенішою формою зустрічної торгівлі є товарообмінні (бартерні) операції. Вони оформлюються бартерним договором або договором зі змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в натуральній формі, між резидентом України та іноземним суб'єктом господарської діяльності, що передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, не опосередкований рухом коштів у готівковій або безготівковій формі.

    До основних завдань фінансиста в процесі здійснення підприємством зовнішньоекономічних операцій належать:

    * вибір найприйнятнішої форми розрахунків та їх органі-
    зація;

    * здійснення операцій з придбання та продажу валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та міжбанківському валютному ринку;

    *оптимізація фінансових відносин з посередниками (брокерами, агентами, консигнаторами тощо), страховиками та транспортно-експедиційними організаціями при здійсненні зовнішньоекономічних операцій;

    * фінансове забезпечення імпортних та експортних опе-
    рацій;

    * визначення умов здійснення товарообмінних операцій, іншої діяльності, побудованої на формах зустрічної торгівлі між підприємством та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

    * податкове планування при здійсненні зовнішньоекономічних операцій;

    * оптимізація фінансових відносин з державними органами, відповідальними за регулювання та контроль зовнішньоекономічних операцій;

    * управління ризиками у сфері зовнішньоекономічних відносин.

    Особлива увага фінансових служб повинна концентруватися на оцінці та нейтралізації зовнішньоекономічних ризиків. Ці ризики можна класифікувати таким чином:

    транспортні та складські ризики (ризик втрати чи ушкодження товару під час його транспортування);

    ризик зміни курсів валют, в яких здійснюються розрахунки (ризик виникнення збитків у вигляді курсових різниць);

    платіжні ризики;

    політичні ризики (заборона конвертації та переказу валюти з країни; мораторій чи заборона на виконання боргових зобов'язань суб'єктами господарювання; ризик ембарго; ризик антидемпінгових розслідувань тощо).

    42, РЕГУЛЮВАННЯ РОЗПОДІЛУ ВИРУЧКИ ВІД ЗЕД

    У процесі організації зовнішньоекономічної діяльності, складання фінансових планів фінансові служби підприємств повинні враховувати той факт, що на території України запроваджено обов'яз-ковий розподіл виручки в іноземній валюті від зовнішньоекономічної діяльності між підприємством та Державним валютним фондом України і місцевими валютними фондами. Обов'язковому розподілу підлягає виручка в іноземній валюті від зовнішньоекономічної діяльності всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, які мають постійне місцезнаходження на території України.

    Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності зобов'язані продавати на користь держави частину від загальної суми виручки в іноземній валюті, одержаної ними в результаті зовнішньоекономічної діяльності, за стабільними нормативами, що встановлюються Верховною Радою України. Обов'язковий розподіл виручки в іноземній валюті здійснюється банківськими установами протягом, як правило, кількох наступних днів з моменту надходження коштів.

    На середину 2002 р. діяв порядок, згідно з яким 50 % надходжень в іноземній валюті першої групи Класифікатора іноземних валют Національного банку України на користь резидентів --юридичних осіб підлягають обов'язковому продажу через упов-новажені банки та кредитно-фінансові установи на міжбанківському валютному ринку України

    Обов'язковому продажу не підлягають кошти в іноземній валюті першої групи Класифікатора іноземних валют НБУ:

    а) що надходять у вигляді кредитів

    б) що перераховуються на територію України з метою здійснення інвестицій;

    в) що придбані на міжбанківському валютному ринку України через уповноважені банки та кредитно-фінансові установи протягом строку, встановленого валютним законодавством України для розрахунків з нерезидентами;

    г) що були перераховані на користь нерезидента і повернулися у зв'язку з тим, що взаємні зобов'язання повністю або частково не виконані, за умови, що ці кошти не були куплені на міжбанківському валютному ринку України;

    ґ) що надійшли на користь резидентів-посередників за договорами комісії, доручення, консигнації або за агентськими угодами і які підлягають перерахуванню резидентам і нерезидентам (резиденти-посередники здійснюють обов'язковий продаж лише отриманої від нерезидентів комісійної винагороди);

    д) що належать уповноваженим банкам та кредитно-фінансо-вим установам;

    е) депозити, що розміщені резидентами в уповноважених банках та кредитно-фінансових установах (включаючи проценти, нараховані за ними), а також інвестиції, здійснені резидентами за межі України, у разі їх повернення власнику;

    є) що надходять транспортним організаціям

    ж) що надходять безкоштовно у вигляді добровільних пожерт-вувань;

    з) проценти, нараховані на залишки коштів в іноземній валюті на рахунках резидентів -- юридичних осіб.

    43, РОЗРАХУНКИ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ОПЕРАЦІЙ

    Законодавством України визначено, що у розрахунках між резидентами i нерезидентами в межах торговельного обороту як засіб платежу використовується іноземна валюта (1 група Класифікатора іноземних валют НБУ), яка перераховується лише через уповноважені банки.

    Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту без участі уповноваженого банку або у валюті України без одержання індивідуальної ліцензії НБУ тягне за собою накладання штрафу на резидента в розмірі, еквівалентному сумі валютних цінностей, що використовувалися при розрахунках, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій (при розрахунках у валюті України -- на суму таких розрахунків).

    Резиденти, які купують іноземну валюту через уповноважені банки для забезпечення виконання зобов'язань перед нерезидентами, повинні здійснювати перерахування таких сум протягом 5 робочих днів з моменту зарахування цих сум на валютні рахунки резидентів. У разі порушення згаданих термінів перерахування коштів придбана валюта продається уповноваженими банками протягом 5 робочих днів на міжбанківському валютному ринку України. При цьому позитивна курсова різниця, що може виникнути за такою операцією, щоквартально направляється до Державного бюджету України, а негативна курсова різниця відноситься на результати господарської діяльності резидента.

    Виручка резидентів в іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у терміни виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності -- з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Перевищення зазначеного терміну потребує індивідуальної ліцензії НБУ.

    Імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення поставки, в разі, коли таке відстрочення перевищує
    90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується, потребують індивідуальної ліцензії НБУ.

    При застосуванні розрахунків в імпортних операціях резидентів у формі документарного акредитива терміни щодо надходження товарів діють з моменту здійснення уповноваженим банком платежу на користь нерезидента.

    Товари, що імпортуються за бартерним договором, підлягають ввезенню на митну територію України у строки, зазначені в такому договорі, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (дати оформлення вантажної митної декларації на експорт) товарів, що фактично експортовані за бартерним договором, а в разі експорту за бартерним договором робіт і послуг -- з дати підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг.

    Порушення згаданих термінів розрахунків тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 % від суми неодержаної виручки (митної вартості недопоставленої продукції) в іноземній валюті, перерахованій у грошову одиницю України за валютним курсом НБУ на день виникнення заборгованості.

    44, МИТНЕ ОФОРМЛЕННЯ ТА ОПОДАТКУВАННЯ
    ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛ
    ЬНИХ ОПЕРАЦІЙ

    Митне регулювання -- це регулювання питань, пов'язаних з установленням мита і митних зборів, процедурами митного контролю зовнішньоекономічної діяльності та організацією діяльності органів митного контролю України. Митні правила, які включають порядок декларування товарів, сплати мит і митних зборів, надання митних пільг та інші умови проходження митного контролю, встановлюються законами України про митне регулювання, Єдиним митним тарифом України та міжнародними договорами.

    Єдиний митний тариф України -- це систематизований звід ставок мита, яким обкладаються товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України, вивозяться за межі цієї території або переміщуються транзитом. Ставки Єдиного митного тарифу є однаковими для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, організації господарської діяльності і територіального розташування, за винятком випадків, передбачених законами України та міжнародними договорами. Єдиним митним тарифом передбачено застосування таких видів мита:

    * адвалерне, що нараховується у процентах до митної вартості товарів та інших предметів, які обкладаються митом;

    * специфічне, що нараховується у встановленому грошовому розмірі на одиницю товарів та інших предметів, які обкладаються митом;

    * комбіноване, що поєднує обидва ці види митного обкладення.

    Переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів підлягає митному оформленню. Суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності у разі необхідності здійснювати митне оформлення будь-яких вантажів до моменту здійснення такого оформлення повинен звернутись до митного органу (вантажного відділу або митного поста) за місцем своєї державної реєстрації і стати на облік. Відсутність облікової картки суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності є підставою для відмови у митному оформленні вантажів.

    Порядок митного оформлення товарів працівниками митних органів такий:

    1. Перевіряється наявність усіх документів, необхідних для митного оформлення товарів.

    2. Перевіряється відповідність заповнення декларації вимогам, передбаченим у чинних нормативних актах, що регулюють порядок заповнення вантажної митної декларації.

    3. Перевіряється правильність нарахування і сплати митних платежів і податків.

    4. При перевірці правильності заповнення декларації використовуються відомості, що містяться в супровідних, транспортних, комерційних та інших документах, а також результати митного огляду.

    5. По закінченні митного оформлення митний орган реєструє декларацію та додаткові аркуші і присвоює їй відповідний номер, який проставляється в декларації.

    6. За результатами митного оформлення працівник митного органу проставляє штамп у декларації і засвідчує її особистою номерною печаткою.

    Митне оформлення відбувається після декларування товарів і майна та їх пред'явлення декларантом або транспортною організацією до митного оформлення. Декларування товарів підприємствами здійснюється самостійно або на договірній основі через організації, визнані митницями як декларанти.

    Основним документом, на підставі якого здійснюється митне оформлення експортно-імпортних операцій, є вантажна митна декларація (ВМД). Вантажна митна декларація -- це заява, що містить відомості про товари та інші предмети і транспортні засоби та мету їх переміщення через митний кордон України або про зміну митного режиму щодо цих товарів, а також інформацію, необхідну для здійснення митного контролю, митного оформлення, митної статистики, нарахування митних платежів.

    Випуск товарів і майна здійснюється митними органами після сплати сум усіх належних податків і митних платежів. До таких податків та платежів належать:

    * плата за проведення митних процедур (митне оформлення товарів, які переміщуються через митний кордон України, а також за перебування їх під митним контролем);

    * мито (відповідно до Єдиного митного тарифу України);

    * акцизний збір (у випадках, передбачених чинним законодавством);

    * податок на додану вартість (у випадках, передбачених чинним законодавством).

    45, Сутність, необхідність та основні
    завдання фінансового к
    онтролiнгу

    Однією з причин виникнення кризової ситуації на багатьох українських підприємствах є низький рівень менеджменту. Саме некваліфіковані та помилкові дії керівництва привели велику кількість суб'єктів господарювання на межу банкрутства. Істотним фактором, який зумовлює прийняття неправильних управлінських рішень, є відсутність на вітчизняних підприємствах ефек-тивної системи контролінгу.

    Поняття «контролiнг» походить від англійського «to control», яке в економічному розумінні означає управління, спостереження, контроль.

    У деяких літературних джерелах під поняттям «контролінг» розуміють виключно контроль або управлінський облік (mana-gerial accounting). Таке тлумачення контролінгу є неповним, оскільки і контроль, і управлінський облік є лише окремими функ-ціями контролінгу.

    , контролінг -- це спеціальна саморегулююча система методів та інструментів, яка спрямована на функціональну підтримку менеджменту підприємства і включає інформаційне забезпечення, планування, координацію, контроль і внутрішній консалтинг.

    Підкреслимо, що служби контролiнгу безпосередньо не приймають рішення, а здійснюють їх підготовку, функціональну та інформаційну підтримку і контроль за реалізацією. Інформаційне забезпечення менеджменту повинно здійснюватись у зрозумілій для користувачів формі. З цією метою відповідна інформація спочатку обробляється, узагальнюється, аналізується і подається користувачам у формі рапортів, звітів, доповідних записок, резюме, рекомендацій, прогнозів тощо.

    На практиці розрізняють різні напрями (сектори) контролінгу: фінансовий контролінг, контролінг збуту, дивізіональний контролінг, контролінг виробництва та закупівель тощо. В цьому розділі висвітлюються основні питання, пов'язані з організацією та функціонуванням фінансового контролінгу, хоча більшість методів та інструментів, які будуть охарактеризовані, є універсальними і можуть бути використані в інших секторах контролінгу

    Фінансовий контролінг зорієнтований на функціональну підтримку фінансового менеджменту, що визначає його зміст та основні завдання. Провідною метою фінансового контролiнгу є орієнтація управлінського процесу на максимізацію прибутку та вартості капіталу власників при мінімізації ризику і збереженні ліквідності та платоспроможності підприємства. Для досягнення цієї мети фінансовий контролінг (контролер) вирішує цілий ряд функціональних завдань.

    Реалізація покладених на фінансовий контролінг завдань досягається в ході виконання службами контролінгу своїх функцій та використання специфічних методів. Залежно від виконуваних функцій і методологічної підтримки фінансовий контролінг поділяють на стратегічний та оперативний. У наступних параграфах розкривається зміст різних видів контролінгу, основних його функцій і методів.

    46. ВИДИ І ФУНКЦІЇ КОНТРОЛІНГУ

    1, Стратегічний фінансовий контролінг.

    Під стратегічним фінансовим контролінгом розуміють комплекс функціональних завдань, інструментів і методів довгострокового (три і більше років) управління фінансами, вартістю та ризиками. Вважається, що часовий горизонт стратегічного контролінгу необмежений.

    У рамках стратегічного фінансового контролінгу зусилля фінансових служб підприємств концентруються на виконанні таких основних завдань:

    визначення стратегічних напрямів діяльності підприємства;

    визначення стратегічних факторів успіху;

    визначення стратегічних цілей і розробка фінансової стратегії підприємства;

    впровадження дійової системи раннього попередження та реагування (перманентний аналіз шансів і ризиків, сильних та слабких сторін);

    визначення горизонтів планування;

    довгострокове фінансове планування: планування прибутків та збитків, Cash-flow, балансу, основних фінансових показників;

    довгострокове управління вартістю підприємства та прибутками його власників;

    забезпечення інтеграції довгострокових стратегічних цілей та оперативних завдань, які ставляться перед окремими працівниками та структурними підрозділами.

    Найважливішим завданням стратегічного контролінгу є забезпечення життєздатності підприємства в довгостроковому періоді на основі управління існуючим потенціалом та створення додаткових факторів успіху.

    До основних сфер контролю та аналізу відхилень у контексті стратегічного контролінгу належать:

    стратегічні цілі (як монетарні, так і немонетарні);

    зовнішні чинники, покладені в основу довгострокового планування;

    внутрішні вузькі місця стратегічного характеру.

    2, Оперативний фінансовий контрорлінг

    Головною метою оперативного фінансового контролінгу є організація системи управління досягненням поточних (короткострокових) фінансових цілей підприємства. Такі цілі можуть знаходити свій вираз у показниках виручки від реалізації, прибутку, постійних і змінних витрат, рентабельності капіталу тощо. Цільові показники оперативного контролінгу повинні корелювати з монетарними та немонетарними цілями, визначеними в рамках стратегічного контролінгу.

    Функції:

    1, . Координація

    Виконуючи функцію координації, контролiнг сприяє побудові «дерева цілей», які ставляться перед підприємством. «Дерево цілей» -- це графічне зображення підпорядкованості та взаємозв'язку цілей, що демонструє розподіл (декомпозицію) генеральної мети на підцілі та окремі завдання. Розрізняють вертикаль-ну та горизонтальну координацію цілей: горизонтальна спрямована на узгодження різних видів діяльності, якими займається підприємство; вертикальна -- на координацію діяльності різних підрозділів, які забезпечують виробництво одного виду продукції (товарів, робіт, послуг).

    2, Внутрішній аудит

    До сфери функціональних компетенцій контролінгу, як правило, належить внутрішній аудит (ревізія) -- сукупність процедур щодо перевірки відповідності фактичного стану об'єкта аудиту нормативному (тому, що повинен бути). Служба внутрішнього аудиту є органом оперативного контролю виконавчих органів підприємства.

    47, Методи контролінгу

    Служби контролінгу в процесі виконання своїх функцій використовують велику кількість методів. Поряд з окремими загальнометодологiчними та загальноекономічними методами використовуються специфічні. До перших методів належать такi, як спостереження, порiвняння, групування, аналiз, трендовий аналіз, синтез, систематизацiя, прогнозування. До основних специфiчних методiв контролiнгу належать:

    аналіз точки беззбитковості;

    бенчмаркінг;

    вартісний аналіз;

    портфельний аналіз;

    SWОТ-аналіз (аналіз сильних і слабких місць);

    АВС-аналіз;

    XYZ-аналіз;

    методи фінансового прогнозування (експертні, екстраполяції тощо).

    .(наприклад) Портфельний аналіз

    Портфельний аналіз -- ефективний інструмент стратегічного контролінгу. Традиційно цей інструмент використовується при оптимізації портфеля цінних паперів інвестора. Фінансист під терміном «портфоліо» розуміє оптимальний з погляду комбінації ризику та прибутковості набір інвестицій (концепція оптимізації портфеля інвестицій Марковіца, модель оцінки капітальних активів). В основі портфельного аналізу покладено два оцінні критерії: теперішня вартість очікуваних доходів від володіння цінними паперами (проценти, дивіденди) і рівень ризиковості вкладень.

    За аналогією з цінними паперами можна проводити аналіз портфеля продукції (послуг), виробництвом яких займається підприємство. Зрозуміло, що портфельний аналіз доцільно використовувати на тих підприємствах, які займаються виробництвом багатьох видів продукції. В ході аналізу окремі продуктові групи виокремлюються у відповідні стратегічні «бізнес-одиниці», кожна з яких оцінюється з погляду прибутковості та ризиковості виробництва.

    У ході аналізу використовуються дві широко відомі в теорії та практиці портфельні матриці:

    портфель «ріст ринку -- частка ринку» (матриця Бостонської консультативної групи);

    портфель «привабливість ринку -- конкурентні переваги» (матриця Мак-Кінсі).

    Ми не зупинятимемося на детальному дослідженні згаданих матриць, оскільки вони досить вичерпно охарактеризовані у відповідних літературних джерелах. Зазначимо лише, що на основі результатів портфельного аналізу приймаються рішення щодо додаткових інвестицій в окремі виробничі програми, реінвестицій чи дезінвестицій, а також визначається стратегія управління ризиками в розрізі кожної із стратегічних бізнес-одиниць.

    48, МЕТОДИ ФІНАНСОВОГО ПРОГНОЗУВАННЯ

    Виконання функцій стратегічного та оперативного контролінгу, система раннього попередження та реагування, довгострокове планування та бюджетування значною мірою ґрунтуються на фінансових прогнозах. У науково-практичній літературі виокремлюють три основні групи методів прогнозування:

    * суб'єктивні (експертні) методи визначення прогнозних показників;

    * каузальне прогнозування;

    * методи екстраполяції

    Напр.., Експертне (суб'єктивне) прогнозування

    Суб'єктивні методи прогнозування ще називають прагматичними чи експертними методами. Використання математичних і статистичних прийомів за цих методів зведено до мінімуму, натомість пріоритет надається методиці евристики (сукупність прийомів оцінки явищ за допомогою навідних питань). Планові показники визначаються на основі експертних оцінок. Вирішальними при цьому є досвід, інтуїція, суб'єктивні очікування, освіта експертів, відповідальних за складання прогнозів. Як експерти до процесу прогнозування залучаються, як правило, керівники структурних підрозділів і провідні фахівці. Доцільним є також залучення до процесу опитування зовнішніх експертів, наприклад нинішніх і потенційних клієнтів, дистриб'юторів тощо. Роль модератора (ведучого дискусії) та організатора під час експортного прогнозування виконує, як правило, фінансовий контролер.

    До основних методологічних прийомів, що використовуються за суб'єктивного методу прогнозування, належать такі:

    * індивідуальні опитування;

    * мозкова атака (brainstorming);

    * метод Дельфі;

    * розробка сценаріїв.

    Найпростішим прийомом експертного прогнозування є індивідуальне опитування окремих експертів на предмет сильних і слаб-ких сторін підприємства, можливих резервів, існуючих тенденцій.

    Анкетування має такий недолік: діапазон можливих варіантів відповідей може бути дуже широким. Це значно ускладнює виявлення наявної тенденції. Саме тому результати анкетування можуть бути лише основою для застосування складніших методів експертного прогнозування, які ґрунтуються на виробленні єдиної оцінки групою експертів.

    Мозкова атака (brainstorming) -- це груповий метод вирішення складних проблем, в ході якого учасники групи експертів висувають якомога більше пропозицій щодо вирішення поставленої проблеми. Характерним для цього методу є те, що в процесі дискусії виключається будь-яка критика висунутих ідей. Недоліком цього виду групової дискусії є те, що в групі може домінувати позиція найбільш авторитетного експерта, яка може бути хибною, однак вирішальним чином впливає на результати прогнозування.

    Метод Дельфі -- це спосіб експертного прогнозування, який ґрунтується на зведенні, систематизації та оцінці думок групи експертів, на основі їх письмового опитування на предмет оцінки майбутніх кількісних та якісних показників розвитку підприємства. До основних характеристик методу Дельфі належать такі:

    * використання формально ідентичних анкет для опитування;

    * анонімність опитування;

    * визначення середньостатистичної відповіді опитуваної групи експертів;

    * інформування учасників про результати опитування та серед-ньостатистичну відповідь;

    * повторне опитування.

    Згідно з цим підходом опитування групи експертів щодо можливостей вирішення певного комплексу проблем здійснюється в кілька етапів (турів). Різні оцінки ймовірності настання певних подій у майбутньому зіставляються між собою. Середню відповідь по групі можна визначити за допомогою середньоарифметичної чи знаходження медіани. Зведені (середні) результати попередніх етапів доводяться до експертів перед початком наступного етапу опитування. Завдяки інформації про середню оцінку по групі окремі учасники опитування коригують свої власні прогнози. З часом внаслідок дифундування (змішування) окремих точок зору відбувається конвергенція та звуження діапазону здійснюваних експертами оцінок. У результаті цього визначається найімовірніша тенденція розвитку того чи іншого процесу (показника).

    До недоліків цього методу слід віднести те, що загальна тенденція може сформуватись не на основі незалежних інтуїтивних оцінок, а в результаті пристосування думок окремих експертів до середньої оцінки. Окрім цього, звуження та конвергенція окремих оцінок може відбуватися за двома полярними напрямами, результатом чого можуть бути дві протилежні тенденції.

    Результати використовують при розробці прогнозних сценаріїв розвитку економічних процесів на підприємстві за альтернативних зовнішніх і внутрішніх параметрів впливу на фінансово-господарську діяльність. Як правило, планові показники розраховують за песимістичного, оптимістичного та базового сценарію розвитку.

    49, СУТНІСТЬ БЮДЖЕТУВАННЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ

    У контексті підприємств під бюджетом розуміється короткостроковий план, в якому відображається алокація (розподіл) ресурсів. Вичерпну дефініцію цього інструменту фінансового управління дав ще в 1850 р. представник італійської школи фінансів Ф. Вілла. Під бюджетом він розумів попередній кошторис, який перед початком планового періоду дає інформацію про очікувані надходження і видатки, рух капіталу та всі результати ділової активності підприємства.

    Згідно із сучасними трактуваннями, бюджет -- це сума коштів, які є в розпорядженні для виконання визначених функцій та проведення певних заходів у рамках загальнофірмового планування. Він може складатися у формі заданих показників, яких слід дотримуватися у плановому періоді.

    Процес складання бюджетів і контролю за їх виконанням одержав назву бюджетування. До основних характеристик бюджетування можна віднести:

    короткостроковість (до одного року);

    високий рівень конкретизації;

    внутрішню спрямованість;

    тісну інтеграцію з контролем та аналізом відхилень.

    Необхідною передумовою і складовою бюджетування є плануван-ня, яке власне й конкретизується в бюджетах.

    Процес бюджетування на майбутній рік починається з вибірки та розрахунку центральною службою контролінгу основних цільових показників монетарного характеру, які випливають зі стратегічного плану. Після цього готується так звана бюджетна резолюція або лист з планування, в якому окреслюються основні орієнтири діяльності підприємства в бюджетному році в розрізі окремих сфер і параметрів діяльності. В листі акцентується увага на основних факторах зовнішнього впливу, доводяться монетарні цілі на бюджетний рік та загальні рекомендації щодо їх досягнення. Необхідною передумовою успішного бюджетування на підприємстві є ефективно діюча система обліку, звітності та збору інформації. Для складання бюджетів кожному відповідальному підрозділу чи працівникові доводяться спеціальні табличні форми, в яких у розрізі окремих періодів і позицій зазначається характер показників чи іншої інформації, яку слід представити.

    50, ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ВИДІВ БЮДЖЕТІВ

    У науково-практичній літературі, присвяченій плануванню та бюджетуванню, розрізняють два основні види бюджетів: гнучкі та фіксовані.

    У гнучких бюджетах планові розрахунки затрат і фінансових результатів прив'язуються до обсягів виробництва та реалізації продукції. До цієї категорії бюджетів належать бюджет затрат, які відносяться до умовно змінних (змінюються пропорційно до обсягів виробництва).

    На відміну від цього, показники фіксованих бюджетів здебільшого не змінюються зі зміною обсягів виробництва. За принципом фіксованого бюджетування складають бюджет адміністративних витрат, бюджет на рекламу тощо.

    За способами бюджетування розрізняють: нуль-базис-бюдже-тування і традиційне бюджетування.

    Методологія нуль-базис-бюджетування (ZBB -- Zero-Base-Budgeting) використовується у разі заснування нового підприємства, розширення діючих виробничих потужностей (для збільшення обсягів та асортименту продукції) чи в рамках контролінгу витрат з метою виявлення резервів їх зниження. Базою для нуль-базис-бюджетування є так звана точка-нуль (інформація про результати діяльності попередніх періодів, зокрема витрати до розрахунків не беруться). Бюджетні показники за цим способом розраховуються на основі нового обрахунку потреби в капіталі для фінансування необоротних та оборотних активів з використанням широкого масиву інформації щодо технологічних процесів, норм і нормативів, калькулювання собівартості продукції, ціноутворення тощо. В основі традиційного бюджетування лежать показники діяльності, зокрема показники потреби в капіталі та рівня витрат поперед-ніх періодів. При цьому застосовується методологія екстраполяції. Цей спосіб, як правило, використовується за відносно стабільних тенденцій у сфері виробництва та реалізації продукції (асортимент та обсяги виробництва в плановому періоді суттєво не відрізняються від попередніх періодів або ж зміни відбуваються згідно з чітко вираженою тенденцією). У даному разі недоцільно наново здійснювати розрахунок усіх позицій затрат. Це можна зробити на основі коригування показників попередніх періодів на відповідні прогнозні величини.

    Таким чином, основна відмінність ZBB від традиційного планування полягає в тому, що останнє значною мірою зорієнтоване на показники діяльності, зокрема показники рівня витрат поперед-ніх періодів (які можуть бути невиправдано завищеними). Головною метою ZBB є визначення оптимального рівня витрат підприємства та пріоритетних напрямів використання обмежених фінансових ресурсів. У рамках ZBB аналізуються всі статті затрат і по кожній із них визначаються можливості економії. Враховуючи те, що ZBB є більш трудомістким, а отже, витратнішим методом, його слід використовувати лише за неможливості застосування традиційного бюджетування (наприклад, заснування нового підприємства) чи у разі, якщо воно є недостатньо об'єк-тивним (наприклад, суттєво завищена потреба в капіталі).

    51, . Бюджетний контроль та аналіз відхилень

    Бюджетний контроль -- це порівняння фактичних показників фінансово-господарської діяльності з плановими (бюджетними) на предмет перевірки їх узгодженості за величиною і термінами, а також аналіз причин відхилень з метою вироблення пропозицій щодо коригування бюджетів чи фінансово-господарської діяльності підприємства. Бюджетний контроль є дійовим інструментом стимулювання підвищення фінансової відповідальності та продуктивності як окремих працівників, центрів прибутковості, структурних підрозділів, так і підприємства в цілому.

    До основних елементів системи контролю належать:

    * об'єкти контролю -- бюджети структурних підрозділів, часткові (функціональні) та зведені бюджети;

    * предмети контролю -- окремі показники витрат і доходів, надходжень і видатків (дотримання бюджету ліквідності, оплати праці, витрат сировини і матеріалів тощо);

    * суб'єкти контролю -- служби контролінгу, що здійснюють контроль за дотриманням бюджетів та підрозділи чи окремі працівники, що відповідальні за виконання бюджетів;

    * інструменти контролю бюджетів -- методи, процедури, які використовуються в процесі бюджетного контролю (аналіз відхилень, SWОТ-аналіз тощо).

    Діяльність контролера в галузі бюджетного контролю передбачає такі заходи:

    * ідентифікація фактичних даних;

    * розрахунок відхилень;

    * визначення причин і факторів відхилень;

    * розробка (підбір) каталогу заходів щодо коригування планів і діяльності в цілому;

    * оцінка запропонованих заходів;

    * ініціювання рішень щодо коригування планів;

    * контроль виконання скоригованих планів.

    Належний бюджетний контроль можливий лише за умови обліку всіх операцій, пов'язаних з грошовими надходженнями і виплатами, доходами та витратами, причому класифікація і способи визначення окремих показників повинні бути стандартизованими як під час планування, так і під час обліку. Ідентифікація фактичних показників і визначення відхилень здійснюється на основі даних управлінського обліку, який є своєрідним продовженням і деталізацією фінансового обліку.

    Причини відхилень рекомендується систематизувати в розрізі трьох функціональних рівнів:

    · Рівень планування:

    · помилкова оцінка розвитку зовнішнього середовища;

    · неправильні прогнози щодо причинно-наслідкових взаємозв'язків між діяльністю підприємства та зовнішніми факторами впливу;

    · дефіцити в інформаційному забезпеченні чи обробці інформації, які призвели до нереальних прогнозів.

    · Рівень прийняття рішень:

    · акцептування помилкових планових альтернатив, побудованих на заздалегідь неправильних пропозиціях;

    · затвердження планових альтернатив, відмінних від тих, які згідно із обґрунтуваннями є найреальнішими до виконання.

    · Рівень реалізації:

    · дефіцити в якісному та кількісному забезпеченні матеріальними, фінансовими та трудовими ресурсами, які призвели до зриву виконання планових показників;

    · дефіцити у виробничому процесі;

    · слабкі місця в організації виробничо-господарської діяльності;

    · недостатня мотивація до виконання планових показників.

    · Аналіз відхилень фактичного прибутку від бюджетних показників здійснюється, як правило, за такими факторами:

    · вплив зміни обсягів реалізації;

    · вплив зміни цін;

    · вплив зміни асортименту реалізованої продукції;

    · вплив зміни величини затрат.

    Результати бюджетного контролю доцільно оформляти у вигляді звіту (рапорту) про виконання бюджетів. Аналіз відхилень при цьому візуалізується у формі діаграм, графіків, рисунків.

    Скачать работу: Фінансова діяльність субєктів господарювання

    Перейти в список рефератов, курсовых, контрольных и дипломов по
             дисциплине Финансы, деньги и налоги