-
Пройти Антиплагиат ©



Главная » Рефераты » Текст работы «Політична влада у світі та в Україні»


Політична влада у світі та в Україні

Визначення терміну "політична влада" у світовій науковій літературі. Влада як суспільний феномен, її принципова особливість. Політична влада і її основні риси. Політична влада в Україні: підвалини, становлення, розвиток, перспективи та проблеми.

Дисциплина: Политология
Вид работы: реферат
Язык: украинский
Дата добавления: 17.11.2007
Размер файла: 37 Kb
Просмотров: 1859
Загрузок: 6

Все приложения, графические материалы, формулы, таблицы и рисунки работы на тему: Політична влада у світі та в Україні (предмет: Политология) находятся в архиве, который можно скачать с нашего сайта.
Приступая к прочтению данного произведения (перемещая полосу прокрутки браузера вниз), Вы соглашаетесь с условиями открытой лицензии Creative Commons «Attribution» («Атрибуция») 4.0 Всемирная (CC BY 4.0)
.

1

План

· Влада як суспільний феномен

· Політична влада і її основні риси

· Політична влада в Україні

Поняття «влада» має багато сенсів і різноманіт-них підходів до їх розуміння. Французький дослід-ник влади Мішель Крозьє порівнює владу з тхо-ром, про якого всі знають, що він десь утік, але якого ніхто не бачив. Можна виділити ряд підходів до розуміння влади, які відображені у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі.

У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування і підпорядку-вання у суспільній групі, державі й суспільстві;

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності* одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто організована установа, здат-на забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

У зарубіжній літературі щодо розуміння влади можна виділити чотири напрями: "біхевіористський, тел-еологічний, інструменталістський, структуралістський.

Біхевіористський напрям, розглядає владу як певний тип поведінки, здатний впливати на поведінку інших лю-дей. Цей підхід ґрунтується на вченнях Фрідріха Ніцше, Бертрана Рассела, Берреса Скінера·. Згідно з цим напря-мом, прагнення до влади є атрибутом людської екзистенції. Більшість людей не здатна бути ініціатором будь-чого, але зате має необхідність у контролі над собою з боку інших осіб. Отже, біхевіористське розуміння влади передбачає її психологічне, а не інституціолізоване походження.

Телеологічний напрям, представником якого був Толкотт Парсонс, інтерпретує владу як засіб досягнення пев-них цілей, запланованих результатів. Згідно з цим напря-мом, влада існує для того, щоб реалізувати важливі суспільні цілі, вона є засобом обміну, тобто її віддають тим політикам, які найбільш ефективно можуть задовольнити базові по-треби соціальної спільноти. В такому розумінні влада по-дібна до грошей, не володіє безпосередньою корисністю, а є лише символом, з допомогою якого люди можуть придбати безпеку, порядок і соціальну підтримку взамін на добро-вільне підпорядкування владі, встановленим нею нормам, обмежуючи свої права, вгамовуючи свої пристрасті. Влада, як і всяка інша річ, є засобом ринкових відносин і здобу-вається через жорстку конкуренцію.

Інструменталістський напрям тлумачить владу як набір певних інструментів, з допомогою яких вона здійсню-ється. На думку Олвіна Тоффлера, базовими інструментами влади є сила, багатство і знання. Якщо в минулому домі-нували сила й багатство, то в сучасному інформаційному суспільстві домінують знання. Однак О. Тоффлер застерігає, що знання (інформація) без розвинутих механізмів громад-ського контролю може перетворитися на засіб владного ма-ніпулювання людьми.

Структуралістський напрям розглядає владу як структуру відносин між керівниками і підлеглими, що ґрунтуються на співвідношенні винагород і покарань. Залежно від того, як функціонує система стимулів між владою і соціальними групами, забезпечується механізм розв'язан-ня конфліктів, стабілізації суспільства.

Влада це складний суспільний феномен, який проявляєть-ся на всіх рівнях суспільної ієрархії (міжособистісних взає-модій, у групах, організаціях, інститутах), включає як пси-хологічні, так і інституціолізовані форми впливу на людей. На думку польського соціолога Є. Вятра, влада включає такі елементи:

1) наявність у відношеннях влади двох партнерів -- окремих осіб, організацій тощо;

2) наказ того, хто здійснює владу, вираження ним своєї волі щодо того, до кого застосовується влада (наказ може супроводжуватися погрозою санкцій у випадку непокори);

3) підкорення наказові;

4) суспільні норми, які встановлюють, що той, хто дає на-каз, має право, а той, кому наказують, повинен їх виконувати.

Отже, влада -- це можливість і здатність одних соці-альних суб'єктів здійснювати свою волю, впливати на інших з допомогою насильства, організованого примусу, права і

авторитету.

Прагнення влади є системним мотивом людини. Ніцшеанська традиція стверджує, що владний мотив, тобто праг-нення контролювати інших людей, впливати на "їхню волю, переважає у людини, а Б. Скінер, навпаки, -- що більшість людей проявляє бажання бути підвладними. Владні моти-ви можна розділити на егоцентричні й соціоцентричні. При домінуванні соціоцентричних мотивацій особа прагне до реалізації власних амбіцій, для неї пізнавальні і аффіліативні потреби не грають важливої ролі, а особа з соціоцентричною мотивацією прагне до реалізації суспільних цілей, задоволення своїх пізнавальних і аффіліативних потреб.

Будь-яка влада як засіб обмінних процесів має здатність втрачати свою ефективність, пересуватися у часі. Це явище ерозії влади (ЯЕВ). ЯЕВ має такі основні ознаки:

1) управлінські дії стають все менше ефективними;

2) чим вищий адміністративний рівень, тим сильніші тенденції до псу-вання влади (як сказав лорд Елтон, влада розбещує людину, а абсолютна влада розбещує абсолютно).

На ерозію влади діють такі фактори:

· особистісні (ен-догенні) -- інтереси людей, їх значення, міжособистісні вмін-ня;

· середовище (екзогенні) -- геополітичні умови, культурні традиції, суспільні установи;

· процесуальні -- динамічні ситуативні умови, пов'язані з успіхом чи невдачею особи.

Сутність особистісних факторів полягає в тому, що про-тягом певного часу радикально змінюються мотиви особи. Якщо на початку становлення своєї кар'єри особа була одержима благородними поривами, то досягнувнш владної вер-шини, вона живе для утримання влади, насолоджуючись її , перевагами. Особистісні фактори ерозії влади пов'язані з функціональною автономією, сильною кратичною мотивацією, стилем реалізації владних повноважень.

Чим вищий рівень владної ієрархії, тим більша віро-гідність її автономізації, що зрештою призводить до захоп-лення і задоволення керівників не від ефективності прий-нятих управлінських рішень, а від ритуалів, пов'язаних із здійсненням високовладного статусу.

Сильна кратична мотивація, що на перших порах є пози-тивною (бо кращими управлінцями, як свідчать соціологічні дослідження, є люди з сильною кратичною мотивацією), згодом стає патологічною у зв'язку з посиленням владної стабільності.

У стилі реалізації влади будь-якого керівника перева-жають як інноваційні, так і рутинні засоби. Однак зі змі-ною умов виникає потреба змінити форми управління, але не всі керівники здатні змінити свій стиль, відійти від звич-них способів мислення і дій. Це породжує догматизацію і рутинізацію процесу прийняття управлінських рішень. Цей процес особливо посилюється зі старінням керівників (геронтологічним синдромом), які не здатні мислити кате-горіями майбутнього, а лише минулого.

Середовище, або кратичний простір, що впливає на ерозію влади, характеризується такими ознаками: ступе-нем невизначеності, ступенем мінливості і ступенем склад-ності.

Ступінь невизначеності проявляється в тому, що мене-джери, політики приймають рішення в умовах дефіциту до-статньої інформації або її спотвореного характеру. Часто інформація спеціально селекціонується, щоб вона відпові-дала очікуванням керівних органів, або явно фальсифі-кується.

Ступінь мінливості полягає в тому, що в умовах швид-ких суспільних змін керівники не встигають приймати адекватні рішення, і тому вони стають більш консерватив-ними, ніж суспільні інститути.

Ступінь складності показує, що цивілізаційний розви-ток ускладнює суспільні відносини і обмежує розумові, чуттєві та вольові можливості людини", і тому управлінці, які приймали оптимальні рішення в простих ситуаціях, не можуть справитися із виконанням своїх обов'язків в складній суспільній системі.

На суб'єктів влади мають великий вплив процесуальні моменти (помилки, невдачі, успіхи). Часто невдача може загартувати керівника або послужити причиною його на-ступних невдач, а несподіваний успіх --·, призвести до ейфорії і в кінцевому результаті до різкого падіння.

При розгляді ерозії влади треба чітко відрізняти її об'єк-тивні причини від суб'єктивних інтерпретацій. Часто люди схильні правильні управлінські рішення, що не дають швид-кого успіху, трактувати як неправильні і вбачати псування влади там, де її справді не існує.

Критерієм оцінки ефективності влади чи її ерозії є раціональність прийнятих рішень, яка розкривається через відношення реалізованих і нереалізованих рішень до їх за-гальної кількості.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.

Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політич-ній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціолізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції держав-них органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіоз-них структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.

Політична влада опирається на такі основні засоби: при-мус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залеж-но від того, який із них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.

Примус як інституціолізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.

З точки зору парадигми примусу, представленої марк-систами і неомарксистами, влада має такі ознаки:

1) виникнення влади (зокрема державної) ґрунтується на насильстві;

2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над екс-плуатованими ;

3) у сучасних капіталістичних державах влада здебіль-шого забезпечує панування багатих не з допомогою «репре-сивного апарату» -- армії, поліції, чиновництва, а з допомо-гою «ідеологічного апарату» -- церкви, школи, засобів ма-сової інформації;

4) влада сучасних капіталістичних держав використо-вує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихо-ваний примус), суть якого зводиться до таких його проявів: прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волі правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тис-ку; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що на-в'язуються правлячими колами, сприймаються членами су-спільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.

До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізо-ваному світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони пору-шують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.

Парадигма легітимності, сформована М.Вебером, перед-бачає, що влада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності), може бути раціо-нальною і нераціональною.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (тради-ційний, харизматичний, легально-раціональний), то в су-часній політичній науці вирізняється сім: традиційний, ха-ризматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національ-но-патріотичний.

Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам тради-ційної політичної культури.

Харизматична легітимність передбачає визнання винят-кових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: по-перше, виникає про-блема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів -- уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може приве-сти до зміни політичної системи.

?равничо-раціональна легітимність випливає з визнан-ня суспільством політичних дій у рамках існуючої систе-ми права.

Легітимність на засадах участі передбачає обґрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності полі-тичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.

Раціонально-цільова легітимність виходить з переконан-ня, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей

Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.

Національно-патріотична легітимність визначає націо-нальні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.

Проте жодна легітимна система не ґрунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітим-ності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського те-рору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках «керівників» і ке-рованих.

До сказаного слід додати, що сучасні тили легітимності переважно ґрунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнан-ня влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу ціл-ком залежать від громадян.

З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і неоліберальними концепціями, влада роз-глядається в плюралістичному аспекті як множинність влад-них суб'єктів, котрі в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає такі основні положення:

1) влада виникає внаслідок угоди між державою і су-спільством для захисту прав і свобод громадян;

2) особистість розглядається як творець соціального по-рядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість

спільноті;

3) втручання влади у суспільну сферу вважається доціль-ним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян;

4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного рин-ковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створе-ного порядку за абстрактними рецептами держави.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма цент-рами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і кон-ституційні закони.

Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно пов'язані між собою і домінування однієї з них завжди обумовлено типом полі-тичного режиму, рівнем політичної культури1, масштабом і темпами модернізаційних перетворень.

Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної влади:

1) за характером примусу;

2) типом легітимності;

3) ступенем публічності;

4) типом владного суб'єкта;

5) джерелами формування;

6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг.

За характером примусу політична влада може бути поліційно-репресивною (насильницькою), котра використо-вує проти непокірних терор, репресії, шантаж і узаконені форми примусу для тих, хто порушує правопорядок. При цьому треба підкреслити, що лише у цивілізованих країнах узаконений примус влади відповідає праву, тобто не посягає на права і свободи громадян.

Примус як основна риса владних відношень поширюєть-ся на всі види політичної влади, у тому числі й недержавної.

Ступінь публічності характеризує відкритість влади су-спільству. За цим критерієм можна виділити три види влади:

1) видимого і прозорого правління, де кордони влади освітлені прожектором громадської думки;

2) напівприхованого або тіньового субуправління, де по-ряд з офіційними механізмами прийняття рішень існують тіньові;

3) прихована, криптократична (таємна), де громадськості доступна лише та інформація, в якій влада заінтересована.

За типом владного суб'єкта влада може бути: інсти-туціалізована, групова і особиста.

Інституціалізаиія влади фіксує обсяг повноважень, межі компетенції державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування, передбачені правом і традицією (як це було в стародавні часи). За цими критеріями влада може бути абсолютна, необмежена (східні деспотії та аб-солютні монархії) і обмежена законом (конституційні монархії і сучасні республіканські форми правління), централізована (концентрація влади у центральних держав-них органах), децентралізована (оптимальний розподіл компетенції між центральними органами державної влади і органами самоврядування), суб'єктами федерації тощо, деконцентрована (розподіл владних повноважень у межах владного органу, скажімо, між кабінетом міністрів і міс-цевими адміністраціями).

Якщо інституціолізовані суб'єкти розкривають юридичні і організаційні можливості владних суб'єктів, то групові -- реальні політичні можливості. Груповими суб'єктами вла-ди можуть бути організації (партії, групи тиску, державна бюрократія); а також соціальні групи (класові, демографічні, територіальні, етнонаціональні). Реальний розподіл влади між груповими суб'єктами залежить від їх чисельного скла-ду, організаційних і фінансових можливостей, типу полі-тичного режиму, ідеологічного впливу.

За цими критеріями владу можна розділити на націо-нальну, партійну, корпоративно-кланову, мафіозну, з домі-нантно вираженими соціально-класовими інтересами або рівновагою соціальних інтересів тощо.

Особиста влада має інституціональні та психологічні аспекти, тобто масштаб і зміст влади визначається як інституціональними можливостями, так і особистими рисами політичних керівників (монархів, президентів, прем'єрів). При однакових інституціональних можливостях видатні політичні особистості мають більше влади, ніж пересічні. Особиста влада буває монархічною, деспотичною, тиранічною, диктаторською, харизматично-традиційною.

До джерел формування влади можна віднести суб'єк-тів політичного процесу та інституціональні механізми її фор-мування. За першою групою .критеріїв владу можна типологізувати як тиранічну, деспотичну, монархічну, аристокра-тичну, деспотичну, а за другою групою критеріїв -- як динас-тичну, узурпаторську, виборну, призначувану, делеговану.

Теорія поділу влади передбачає існування трьох не-залежних гілок державної влади. Між ними існує механізм стримувань і противаг, який забезпечує неможливість над-мірної концентрації влади в одному із владних інститутів. Поділ влади поширюється і на недержавні політичні інсти-тути. Скажімо, всередині партії можуть існувати органи, що виконують представницьку, виконавчу і судову функції.

Механізм стримувань і противаг, очевидно, слід впроваджу-вати у структуру будь-якої політичної організації з метою запобігання концентрації влади в руках якогось лідера або елітного клану.

Конституція України визначила правові межі держав-ного примусу щодо суспільства і громадян. Однак через недосконалість інститутів судового і несудового захисту прав громадян, особливо в частині процесуальних процедур, а та-кож незрілості громадської культури, державного монопо-лізму в інформаційному просторі, влада часто вдається до не правових засобів примусу: неконституційних домагань, шантажу, підкупу, бюрократичних зволікань у вирішенні тієї чи іншої справи, репресивних переслідувань та ідео-логічних маніпулювань громадською думкою (формування вигідних для влади стереотипів, дискредитація людей, не-зручних або небезпечних для її панування).

Крім цього, слід сказати, що подібні форми примусу по-ширюються на всі владні відносини, в тому числі й на політичні.

Що стосується легітимності влади в Україні, то слід ви-знати, що вона тільки частково відповідає своїй суті у її різних модифікаціях.

Легітимність традиційного виду в Україні здебільшого має у своїй основі ті ментальні й поведінкові настанови, які споріднені з комуністичними і націоналістичними тради-ціями. Одна частина громадян довіряє лише тій державі, яка можлива з відновленням нового Союзу, друга -- пов'я-зує свій успіх з національною державою, вважаючи, що нинішня держава не є національною, оскільки нею управ-ляють «антиукраїнські сили», третя -- сподівається на можливість появи такої держави, яка б поєднувала на-ціональні державні традиції з сучасним цивілізованим державотворчим ідеалом.

Етатистський синдром характерний для ментальності, значної частини населення (особливо старшого покоління), з розподілом на «державників-патріотів» і «антидержавників-космополітів», з прагненням єдиної державної ідео-логії, з акцентом на пріоритет розбудови держави над рефор-містськими процесами, що на практиці призводить до громіздкого зростання державного апарату, паразитичного збагачення державного чиновництва. В силу цієї обстави-ни привабливим стає ідеал держави в минулому і відраза до держави сучасної.

В Україні слабо виражена легітимність харизматичного виду на національному рівні, оскільки немає такого лідера, який мав би підтримку в усіх регіонах України, се-ред різних соціальних груп і політичних організацій.

Найвищу харизматичність має Президент в силу свого конституційного статусу, який дозволяє йому більш раціо-нально і оперативно реагувати на складні проблеми пере-творень. Однак ця харизматична легітимність нетривка і охоплює незначну частину населення. Сьогодні в Україні ще не визрів грунт для такої особи, котра на вершині влади буде наділена харизмою реформатора (як Ш. де Голль у Франції, К. Аденауер у Німеччині, К. Менем у Аргентині, А. Фухіморі в Перу).

У сьогоднішній Україні, особливо на початку державно-го відродження, досить помітною була харизматична легітим-ність регіонального, тимчасового характеру, яка швидко роз-віювалася, як тільки ці політики з опозиціонерів сідали у владні «крісла». Національно-патріотична легітимність має неоднаковий вираз у різних регіонах України. Якщо в Західній Україні ця легітимність домінує, то в Центральній і Південній Україні вона не набула ще масового поширен-ня. Крім цього, ця легітимність зводиться лише до етно-культурних традицій. Тобто політика сприймають в масовій свідомості як такого, що говорить українською мовою, ша-нує національні звичаї, був репресований в радянські часи, є активним речником сьогоднішнього національного відро-дження, але не беруть до уваги його колишні й теперішні ділові заслуги та моральні якості.

Соціально-евдемонічна легітимність, яка сягає корінням у радянський патерналізм, сьогодні в Україні найбільш виражена з мінусовим відтінком. Адже криза довіри до влади здебільшого Генує через її нездатність забезпечити добробут населення.

Сучасні цивілізовані форми легітимності влади, такі як правничо-раціональна, раціонально-цільова, на засадах участі, починають тільки формуватися внаслідок кризи цінностей національного романтизму і бюрократичного прагматизму у цінності індивідуалізму й солідаризму, відстоювання своїх громадських прав.

Правничо-раціональна легітимність ще не сформувала-ся, оскільки нова Конституція лише створила грунт для неї. але влада і громадяни ще не звикли взаємодіяти в правово-му полі. Спокуса порушувати Конституцію з боку вищих органів влади створює прецедент зневіри до правових регу-ляторів, підриває правничо-раціональну легітимність.

Легітимність на засадах участі зазнає глибокого пере-осмислення, оскільки попереднє уявлення про «нашу» і «чу-жу» владу мало ілюзорну основу. Спочатку громадяни дума-ли, що тільки «чужа» влада відчужена від громадян, а «своя», національна, буде дбати про них. У даний час значна части-на населення розчарувалася у владі й можливостях впли-вати на неї з метою покращення життя і поринула у сферу розв'язання проблем власного виживання. Однак певна час-тина вважає, що активна участь громадян у політичних про-цесах є запорукою вдосконалення механізмів влади.

Раціонально-цільова легітимність також тільки фор-мується, оскільки раніше владу оцінювали не за її спромож-ністю ефективно управляти, а за різними ідеологічними символами (патріотична, космополітична, українська, на-ціональна і т. ін.). Оцінка влади та її представників за кон-кретними справами є основою подолання політичного шах-райства і шарлатанства.

За рівнем публічності влада в Україні напівприхована, з високим ступенем криптократїі. Оскільки 50--60 від-сотків економіки України перебуває в тіньовому секторі, то, очевидно, таке співвідношення існує і у владних сферах. Тіньова економіка, яка певною мірою є мафіозною, виникла не тільки в силу закономірностей складних суспільних трансформацій перехідного періоду, але здебільшого є по-родженням союзу між центральними, регіональними і транс-національними владними структурами, тіньовим бізнесом і кримінальними елементами. Такий симбіоз можливий на взаємовигідних тіньових розрахунках. Скажімо, регіональна владна група патронує певні «свої» комерційні структури шляхом надання їм вигідних умов (податкових, кредит-них, підтримки їх монопольного становища на ринку), а вони у свою чергу підтримують тіньовими доходами владу.

Для прикриття злочинних дій і розправи з конкурента-ми використовуються кримінальні елементи. Те ж саме існує і на рівні центральної влади, а також у сфері міжнародних відносин. Причинами існування таких груп є:

1) слабкі механізми контролю над виконанням, бюдже-ту і використання бюджетних коштів і міжнародних кре-дитів;

2) збереження за державною власністю значної перева-ги у стратегічних галузях економіки;

3) недоступність інформації про авторство законів і підзаконних актів, а також про результати голосувань депу-татів різних рівнів;

4) монополізм держави в інформаційному просторі;

?) наявність привілеїв у державної бюрократії порівняно з іншими верствами населення, відсутність правових норм про опозицію і соціальне партнерство;

6) відсутність жорстких норм і спеціалізованих струк-тур у боротьбі з корупцією;

7) партійна неструктурованість влади, незрілість інсти-тутів цивілізованого громадянського тиску на владу.

Якщо аналізувати владу на рівні інституціолізованих суб'єктів, то треба сказати, що їх недоліком є величезний обсяг повноважень державних органів у соціально-економіч-ній сфері, невизначеність правових меж політичної і адміністративної, державної і самоврядної компетенції, застарілі механізми контролю і координації, а також трудової моти-вації управлінського апарату. Внаслідок цього проходить жорсткий процес боротьби за владу між інституціолізованими суб'єктами на всіх рівнях політичної системи, оскільки влада в даний час дає можливість розподілити власність, матеріальні й фінансові ресурси.

Отже, нечіткість правових меж компетенцій між орга-нами державної влади і місцевого самоврядування, застарілі механізми трудової мотивації державної бюрократії, великі можливості владних структур у розподілі власності, мате-ріальних і фінансових ресурсів сприяють політичній неста-більності, відчуженості влади від суспільства. Державна влада в Україні є занадто централізованою, оскільки питан-ня правового розмежування компетенції між органами дер-жавними, органами самоврядування, бюджетної і податко-вої систем ще не вирішено остаточно.

Серед групових суб'єктів політики найбільший вплив на державну владу мають колишні номенклатурні угру-повання, які маючи старі зв'язки, а також доступ до мате-ріальних і фінансових ресурсів, часто використовують вла-ду для своїх корисливих цілей. Номенклатурні угрупован-ня можна умовно розділити на «старі» («напівфеодальні»), не спроможні діяти в ринкових умовах, і «нові» («пробуржуазні»), що завдяки державному протекціонізму нагро-мадили величезний капітал і готові працювати в ринкових умовах.

На рівні державної влади, якщо розглядати цей процес з конфліктологічної точки зору, названі групи представлені · ідеологіями лівих і центристів. Груповий вплив на владу з боку середніх і дрібних підприємців, а також працівників культурно-соціальної сфери і державного сектора слабкий. Ці категорії, не маючи організаційного досвіду, а також су-часного розуміння боротьби за владу, не оформилися ще у цивілізовані групи тиску, їхні протести носять спорадич-ний характер, проявляються лише в ситуаціях екстремально-невигідних для них, тобто вони не вміють заздалегідь попереджати" небажані для них наслідки нормотворчої діяльності, а лише постфактум на них реагують.

Феномен особистої і групової влади в Україні проявля-ється більш рельєфно, ніж влади інституціолізованої. Група намагається підпорядкувати існуючий інститут своїм інтересам, а лідер -- інтереси групи особистим. Так, наприк-лад, у процесі інституціоналізації партій керівне ядро формується, як правило, на базі цінностей інтересів лідера, а пар-тійна маса вже пристосовується до вироблених правил лі-дером і керівною групою. Бувають також випадки, коли група висуває на арену такого лідера, який найбільш повно відповідає її намірам.

Сутність особистої влади в Україні здебільшого прояв-ляється як влада мітингового вождя («борця за народні інтереси») або, як влада господарника («дбайливого бать-ка»), котрий, турбується про народні інтереси. Ці види осо-бистої влади ґрунтуються на злюмпенізованих патерналістських стереотипах. В таких випадках особиста влада, як правило, ґрунтується на мафіозному принципі особистої відданості «батьку» і його батьківської турботи про своє оточення, а не на високому авторитеті лідера, його вмінні створити політичну команду, здатну у відкритій конку-рентній боротьбі здобути перемогу.

За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де-факто -- корпоративно-клановою. Клани -- це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційних цілей інтереси. Кожна політико-владна структура незалежно від того, партійна вона чи державна, має декілька кланів, які конкурують між собою в умовах закулісної боротьби, і лише при певній кризі цієї владної структури на поверх-ню спливає справжній стан її міжкланових відносин. В умо-вах недорозвинутості політики як діяльності, незрілих форм цивілізованої партійної конкуренції і громадської активності, посиленої олігархізації всіх політичних структур домінують олігархічні, а не демократичні джерела форму-вання і розподілу влади.

За новою Конституцією державна влада в Україні здій-снюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Великим досягненням конституційного процесу є закріплення в Конституції прерогатив судової влади, які виражені у такому:

1) висока питома вага судово-юридичних установ у фор-муванні органів судової влади; з 18 членів Конституційного Суду -- 6 призначаються з'їздом суддів; з 20 членів Вищої ради юстиції -- 14 представлено юридичними організаціями, 11 -- призначено з'їздом суддів, адвокатів, працівників ви-щих навчальних закладів, всеукраїнською конференцією працівників прокуратури, 3 -- Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України -- входять за посадою; голови вищих судових інстанцій (Конституційного Суду і Верховного Суду) оби-раються на їх пленарних засіданнях;

2) конституційний контроль судової влади за актами законодавчої і виконавчої влади;

3) судово-правовий контроль за діяльністю суддів та кад-ровою політикою через Вищу раду юстиції, суди апеляційних і касаційних інстанцій, вищі органи спеціалізованих судів;

4) наявність спеціалізації судів;

5) наявність суддівського імунітету;

6) проголошення демократичних засад судочинства;

7) закріплення в державному бюджеті окремої статті видатків на судову владу;

8) узаконення суду присяжних.

Однак проголошені конституційні принципи судочин-ства і судоустрою можуть забезпечити реалізацію само-стійної, сильної судової влади як гарантії прав і свобод гро-мадян лише внаслідок здійснення судової реформи, для якої Конституцією відведено термін 5 років. Вони мають у пер-шу чергу торкнутися проблем законодавчого оформлення спеціалізації судів (з виділенням окремого адміністра-тивного, кримінального, цивільного і соціального судочин-ства), Вищої ради юстиції, апеляційних судів, суду присяж-них, а також жорстких санкцій за неповагу до суду та не-виконання судових рішень. Прерогативи інших гілок вла-ди буде розглянуто в наступних розділах.

Конституція створила правові основи не тільки для роз-поділу влади, але й для функціонування механізму про-тиваг і стримувань між ними, який виявляється в такому: взаємне вето президента і парламенту на нормативні акти, судовий контроль за конституційністю актів державної влади, припинення повноважень президента шляхом імпіч-менту, розпуск президентом парламенту, спільне формування президентом, парламентом і судово-юридичними установа-ми судової влади, підзвітність і підконтрольність уряду пре-зиденту і парламенту (парламентський контроль за діяль-ністю уряду і виконанням бюджету).

Однак названі механізми противаг і стримувань вияви-лися недостатньо ефективними для збалансованих дій ви-щих органів державної влади у перехідний період. У полі-тологічній і юридичній літературі існують думки щодо недо-ліків даного механізму, суть яких зводиться до такого:

1) складна процедура імпічменту, яка заздалегідь нездій-сненна;

2) недостатній механізм розпуску Верховної Ради, який потребує вдосконалення в частині відносин між урядом і парламентом у бюджетній політиці та виконанні урядової програми;

3) дуалізм виконавчої влади, який не передбачає відпо-відальності президента і парламенту за дії уряду, але до-пускає вплив цих інститутів на формування уряду та його політику.

Висновки

1. Влада -- це можливість і здатність одних соціальних суб'єктів здійснювати свою волю, впли-вати на інших з допомогою примусу, права, авто-ритету. До розуміння влади існує декілька під-ходів:

a. біхевіористський -- розглядає владу як пев-ний тип поведінки, здатний впливати на поведінку інших;

b. телеологічний -- як засіб досягнення су-спільних цілей;

c. інструменталістський -- як набір певних ін-струментів впливу на суспільство (сила, багатство, знання);

d. структуралістський -- як структуру поведінки між керівниками і підлеглими з точки зору пока-рань і винагород.

2. Усяка влада як засіб панування (а в сучас-ну епоху засіб обміну ринкових відносин) має здат-ність піддаватися явищу ерозії. На ерозію влади діють такі фактори:

a. особистісні, пов'язані зі зміною мотивації владної особи відповідно до її віку, історичного часу;

b. середовище, що характе-ризується станом невизначеності, мінливості та складності, може негативно позначитися як на інституціональному, так і груповому і особистому рівнях влади;

c. процесуальні, пов'язані з спів-відношенням невдач і успіхів суб'єктів владних відносин.

3. Влада за її застосуванням у суспільних сфе-рах, а також засобами впливу поділяється на економічну (владу менеджерів, власників), духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів), інфор-маційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації), політичну, адміністративну, військову. По-літична влада включає державну, владу партій та груп тис-ку, владу політичних лідерів і засобів масової інформації.

4. Атрибути політичної влади слід розглядати з позицій трьох парадигм: примусу, легітимності, суспільної угоди. Парадигма примусу розглядає владу як організований при-мус держави (насильницький, узаконений, правовий, ідео-логічний, прихований) для забезпечення суспільного порядку національної безпеки тощо.

Парадигма легітимності ґрунтується на тому, що влада тримається на довірі підданих або громадян до існуючих державних інститутів в силу домінуючих в даному суспіль-стві цінностей і норм.

Парадигма суспільної угоди розглядає владу як угоду між владними і суспільними інститутами з приводу надій-ного забезпечення прав і свобод громадян, національної безпеки.

Плюралізм владних центрів, що функціонує в рамках цивілізованого правового узгодження· різноманітних полі-тичних, економічних та ідеологічних інтересів, запобігає утво-ренню владної монополії, трансформації її управлінських функцій у функції панування.

5. Типологізацію влади можна проводити за такими кри-теріями: 1) характером примусу; 2) типом легітимності; 3) сту-пенем публічності; 4) типом владного суб'єкта; 5) джерелами формування; б) ступенем поділу влади та механізмом стри-мувань і противаг.

6. Примус як атрибут влади може бути насильницький, узаконений і правовий.

7. За типом легітимності влада буває традиційною, що ґрунтується на визнанні владних інститутів в силу існуючих традицій (династичних, звичаєвих), харизматичною -- на визнанні виняткових рис політичного лідера, національно-патріотичною -- на визнанні символів, ритуалів, міфів, успад-кованих від попередніх національно-державних утворень, соціально-евдемонічною -- на визнанні здатності політичної системи забезпечити високий рівень життя; правничо-раціональною -- на визнанні владних інститутів в силу їх конституційного статусу, раціонально-цільовою -- на визнан-ні влади в силу її здатності забезпечувати виконання по-ставлених цілей, на засадах участі -- на визнанні необхід-ності і здатності широкої участі мас у впливі на владу.

8. За ступенем публічності влада може бути: 1) видима, прозора; 2) напівприхована; 3) прихована, криптологічна.

9. За типом владного суб'єкта влада є інституціолізована, групова, особиста. За інституціональними ознаками влада може бути абсолютною, конституційно обмеженою, централі-зованою, децентралізованою, концентрованою, деконцентро-ваною. За груповими ознаками -- національною, партійною, корпоративно-клановою, мафіозною. За особистими ознака-ми -- деспотичною, тиранічною, монархічною, диктаторською, харазматично-традиційною.

10. За джерелами формування влада може бути: монар-хічною, аристократичною, олігархічною, демократичною, а також династичною, узурпаторською, виборною, призначу-ваною, делегованою.

11. Влада може бути єдиною і розподіленою на законо-давчу, виконавчу й судову з різноманітними механізмами стримувань і противаг.

12. Влада в Україні є напівприхованою, з мафіозними каналами розподілу ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних), з високим ступенем корумпованості влад-них структур, з поєднанням правових і насильницьких форм примусу, з дуже низьким ступенем легітимності за-галом і зокрема тих видів легітимності, котрі є визначаль-ними в сучасному цивілізованому світі. За джерелами фор-мування влада в Україні є корпоративно-клановою, олігар-хічно-демократичною, поділеною на законодавчу, виконав-чу і судову, з недостатньо оформленим юридично меха-нізмом стримувань і противаг.

Заказать работу без рисков и посредников








Хочу скачать данную работу! Нажмите на слово скачать
Чтобы скачать работу бесплатно нужно вступить в нашу группу ВКонтакте. Просто кликните по кнопке ниже. Кстати, в нашей группе мы бесплатно помогаем с написанием учебных работ.

Через несколько секунд после проверки подписки появится ссылка на продолжение загрузки работы.
Сколько стоит заказать работу? Бесплатная оценка
Повысить оригинальность данной работы. Обход Антиплагиата.
Сделать работу самостоятельно с помощью "РЕФ-Мастера" ©
Узнать подробней о Реф-Мастере
РЕФ-Мастер - уникальная программа для самостоятельного написания рефератов, курсовых, контрольных и дипломных работ. При помощи РЕФ-Мастера можно легко и быстро сделать оригинальный реферат, контрольную или курсовую на базе готовой работы - Політична влада у світі та в Україні.
Основные инструменты, используемые профессиональными рефератными агентствами, теперь в распоряжении пользователей реф.рф абсолютно бесплатно!
Как правильно написать введение?
Подробней о нашей инструкции по введению
Секреты идеального введения курсовой работы (а также реферата и диплома) от профессиональных авторов крупнейших рефератных агентств России. Узнайте, как правильно сформулировать актуальность темы работы, определить цели и задачи, указать предмет, объект и методы исследования, а также теоретическую, нормативно-правовую и практическую базу Вашей работы.
Как правильно написать заключение?
Подробней о нашей инструкции по заключению
Секреты идеального заключения дипломной и курсовой работы от профессиональных авторов крупнейших рефератных агентств России. Узнайте, как правильно сформулировать выводы о проделанной работы и составить рекомендации по совершенствованию изучаемого вопроса.
Всё об оформлении списка литературы по ГОСТу Как оформить список литературы по ГОСТу?
Рекомендуем
Учебники по дисциплине: Политология







реферат по предмету Политология на тему: Політична влада у світі та в Україні - понятие и виды, структура и классификация, 2017, 2018-2019 год.



Заказать реферат (курсовую, диплом или отчёт) без рисков, напрямую у автора.

Похожие работы:

Воспользоваться поиском

Похожие учебники и литература 2019:    Готовые списки литературы по ГОСТ

Политология. Курс лекций.
Политический анализ - учебник
Социология и политология. Шпрагалка
Политическая конфликтология
Современные политические конфликты. Кратко
Конспект по политологии



Скачать работу: Політична влада у світі та в Україні, 2019 г.

Перейти в список рефератов, курсовых, контрольных и дипломов по
         дисциплине Политология