Пригодилось? Поделись!

Характеристика підродини Шпротоподібні, або Звичайні оселедці (Clupeinae)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

Тема: "Характеристика підродини Шпротоподібні, або Звичайні осœелœедці (Clupeinae)"

 


Вступ

Шпротоподібні, або звичайні осœелœедці, являють собою групу найважливіших для людини осœелœедцевих риб, що включає північних морських осœелœедців, сардин, сардинœел, шпротів, тюльок і інші роди. Сюди входять 12 родів з 40–45 видами.

Види трьох родів – Морські осœелœедці (Clupea), Шпроти (Sprattus) і аргентинські осœелœедці – Мандуфії (Ramnogaster) – поширені в помірних і холодних водах північної й південної півкуль; Сардины-Пильчарди (Sardina), Сардины-Сардинопси (Sardinops) і Тюльки (Clupeonella) – у помірно теплих морях; Сардинœеллы (Sardinella), Сардинки й Оселœедчики (Harengula, Herclotsichthys), Ma-чуели (Opisthonema) і інші (Lile, Rhinosardinia) – у тропічних водах.


Морські осœелœедці

Морські осœелœедці (Clupea) населяють помірні води північної півкулі й суміжні моря Льодовитого океану, а в південній півкулі вони живуть біля берегів Чилі.

Морські осœелœедці – зграйні планктоноїдні риби, звичайно до 33–35 см довжини. Луска циклоїдна, легко спадаюча. Кільові лусочки слабко розвинœені. Боки й черевце сріблясті, спинка синьо-зелœена або зелœена. Відкладають донну ікру, що прилипає, на ґрунт або водорості. Більшість морських осœелœедців живуть поблизу берегів, тільки деякі раси в період нагулу йдуть за межі шельфу. Серед морських осœелœедців є як здійснюючі далекі міграції з пасивним розселœенням личинок і мальків, поворотними міграціями підростаючих риб і нагульно-нерестовми міграціями дорослих особин, так і утворюючі місцеві стада, приурочені до окраїнних морів; є також озерні форми, що живуть у напівзамкнутих або зовсім відособлених від моря солонуватих водоймах.

Сьогодні розрізняють три види морських осœелœедців – атлантичний, або багатохребцевий, східний, або малохребцевий, і чилійський осœелœедець.

  Атлантичний осœелœедець

Атлантичний осœелœедець (Clupea harengus harengus) досягає довжини до 36 см, в Ісландії – до 42 см. Він поширений від мису Гаттераса на заході й Біскайській затоці на сході до Гренландії, північно-західних берегів Шпіцбергена й Нової Землі. Область поширення обмежується водами атлантичного походження, і дуже рідко східні або північні границі знаходження цього виду заходять за кордон плавучих льодів. Розмноження атлантичного осœелœедця відбувається тільки в південній частині ареалу, самі північні нерестовища розташовані біля Лофотенских островів і островів округу Тромсе (до 70–71° с. ш. на північ). Далі до півночі й сходу зустрічається або молодь, занесена в Баренцево морі Нордкапскою течією, або дорослі особини, що проникають в окраїни Гренландского моря по Шпіцбергенскій течії. Розмноження всіх рас атлантичного осœелœедця відбувається при температурі не нижче 4–5° С.

Розрізняють кілька рас атлантичного осœелœедця.

Найбільш численною расою є веснянонерестуючі атлантично-скандинавскі осœелœедці. Вони наближаються до берегів тільки в період розмноження, у березні – квітні. Розмноження атлантично-скандинавских осœелœедців відбувається біля берегів Норвегії, біля Оркнейських і Шотландских островів з боку океану, нерестовища відомі на звалах цоколя Фарерского архіпелагу й уздовж південних берегів Ісландії. Особливо великі нерестовища знаходяться поблизу південно-західних берегів Норвегії. Всі райони розмноження осœелœедців знаходяться під сильним впливом атлантичних течій. Підхоплені течією личинки несуться далеко на північ. Від берегів Південної Норвегії молодь приноситься до Вест-фіорду; від Лофотенских островів – до берегів Мурмана, у центральні й східні райони Баренцового моря, а також до острова Ведмежого; частина молоді виноситься у відкриті райони східної половини Норвержского моря; з південних районів Ісландії молодь приноситься течією Ір-мингера до її північних берегів.

Умови відгодівлі молодих осœелœедців визначаються районом поширення молоді в підсумку її дрейфу. Чим північніше й на схід заноситься молодь, тим у гірші умови існування вона попадає. Оселœедці, що виросли в західних районах Баренцовогоморя, у п'ять років досягають довжини 24–25 см і в цьому віці стають статевозрілими. У східних районах за 5 років осœелœедці виростають тільки до 18 – 19 см і дозрівають тільки в 7–8 років.

Під час поворотної міграції до нерестовищ зграї осœелœедців групуються по розмірній ознаці, що відбиває у відомій мірі їхній фізіологічний стан. До переважної у зграї вікової групі приєднуються особини старших поколінь, що відстали в рості, і молоді екземпляри з високим темпом росту.

Після розмноження атлантично-скандинавскі осœелœедці вступають у нову фазу свого життєвого циклу. Спочатку, ослабшали після нересту, вони зносяться течією, а далі вже здійснюють активні міграції в райони відгодівлі – в область полярного фронту, до північних берегів Ісландії, у район порога Мона й далеко на північ по Шпіцбергенскій течії.

Ця міграція відбувається з великою швидкістю, особливо в зграй, що мігрують на північ, – до 8–10 км у добу. Течії прискорюють нагульні міграції. Наприкінці липня зграї осœелœедців досягають уже найбільш віддалених районів і, нагромадивши запаси жиру, починають зворотну міграцію. Осінній міграційний шлях проходить значно на захід. Після нересту течії сприяють руху риб, що йдуть нагулюватися. Під час нерестової міграції ці ж течії сповільнюють рух і зграї осœелœедця, заощаджуючи сили, обходять основні потоки Норвезької течії із заходу.

Відгодовуючись у поверхневій товщі, де розвиток життєвих процесів, пов'язаних з відгодівлею осœелœедця, протікає дуже швидко, зграї осœелœедця вже на початку серпня досягають найвищої вгодованості, після чого в них швидко розвиваються статеві продукти. Рухаючись із колишньою швидкістю, близько 7 км у добу, зграї осœелœедця вже в грудні могли б прибути на нерестовища, але в цей час у водах Норвегії ще зима, планктон не почав розвиватися, корму для личинок нема, і осœелœедці затримуються в шляху, у районі Східноісландської течії, де низькі температури сприяють зниженню їхнього обміну. Зграї тримаються на глибині декількох сотень метрів при температурі 1–2 °С. З настанням весни вони швидко переходять до нерестовищ і перші приступають до розмноження. Слідом за осœелœедцем ідуть хижі риби – сайда, тріска, пікша.

Сотні норвезьких ботів, озброєних кошельковими неводами й дрифтерними мережами, зустрічають зграї осœелœедця, наближаючіся до берегів. У практиці норвезького промислу відомі випадки, коли за добу добувалося більше 100 тис. т осœелœедця, а за сезон, що триває менш місяця, улов становив 1,0–1,2 і навіть 1,5 млн. т.

У норвезьких берегів здавна розрізняються чотири промислові категорії осœелœедця:

ü   дрібний осœелœедець, 7–19 см довжини, у віці 1–2,5 роки;

ü   жирний, підростаючий осœелœедець від 19 до 26 см довжини, у віці 2,5–4 роки;

ü   великий, преднерестовий осœелœедець;

ü   весняний нерестовий осœелœедець, що має довжину від 27 до 32 см і вік від 4 до 8 років і вище.

Промисел відбувається в періоди підходу їх до берегів: дрібного осœелœедця – на півночі, жирного – біля Середньої Норвегії, великого й нерестового – у Південної Норвегії.

Довгий час ловля атлантично-скандинавського осœелœедця відбувалася тільки поблизу берегів. Дослідженнями радянських учених були простежені міграції осœелœедця й виявлені скупчення його у відкритому морі, удалині від берегів. На цих скупченнях був організований ефективний промисел.

У Баренцовому морі живуть тільки молоді вікові групи атлантично-скандинавського осœелœедців (до 5–7 років). З настанням статевої зрілості вони переходять у Норвезьке морі й уливаються в загальне стадо атлантично-скандинавських осœелœедців. У Мурманського узбережжя, як і в Норвегії, молодий осœелœедець нерідко заходить у затоки (губи). Існував спеціальний «запірний» промисел такого осœелœедця. Вихід, що зайшла в губу зграї защіпався величезною мережею, і замкнений осœелœедець успішно виловлювався. Особливо великі улови осœелœедця в губах Мурмана були отримані в 1933–1935 р. (від 68 до 103 тис. т в рік).

Значні коливання чисельності окремих поколінь осœелœедця при невеликому числі їх у Баренцовому морі (усього 2–3 групи) не дозволили створити тут великого й стійкого промислу. Гарні підходи осœелœедця в Баренцове морі спостерігаються періодично. У сусідньому, Норвезькому, морі доросле стадо складається з 8–10 дорослих груп, і можливості промислу тут більше стабільні.

Атлантично-скандинавські осœелœедці мають величезний високопродуктивний нагульний ареал і досягають більших розмірів, чим інші раси; маючи високий темп росту, вони живуть до 15–18 років і, як наслідок цього, володіють багатовіковою структурою нерестового стада.

В останні роки у зв'язку з інтенсифікацією промислу багато уваги приділялося вивченню чисельності й величини стада осœелœедця.

Багато десятків тисяч риб були позначені невеликими сталевими пластинками, які за допомогою пружинних пістолетів заганялися в порожнину тіла. Такий спосіб позначки осœелœедця переносять цілком задовільно. Виявлення міток серед пійманих риб робилося за допомогою спеціальних елœектромагнітів, які витягали мітки з рибного борошна, приготовленого з осœелœедця. Запас визначався по формулі, відповідно до якої загальна кількість позначених риб ставиться до вдруге пійманих як запас до улову. Цим методом оцінювали запаси норвежські іхтіологи. Радянськими вченими був застосований метод визначення обсягу скупчень осœелœедця на місцях зимівлі за допомогою гідроакустичних приладів і визначення щільності скупчень шляхом підводного фотографування.

Обидва методи дали подібні результати. Запас атлантично-скандинавського осœелœедця в період найкращого поповнення досягав 12,0–12,5 млн. т.

Друга раса – літньонерестуючі осœелœедці – поєднує кілька стад, що населяють води Ісландії й Фарерські островів, південні фіорди Гренландії, і особливо (найбільш численне стадо) води шельфу Нової Англії й Нової Шотландії, на банку Джорджес. Нерест літньонерестуючих осœелœедців відбувається протягом другої половини літа͵ і довжина їхніх міграцій набагато менше, ніж у попередньої раси осœелœедців. Відгодівля їх розділяється на два періоди: весняний, до розмноження, і осінній, після нересту. Від південних берегів Ісландії вони віддаляються на північ усього на 200 – 300 миль. Міграції осœелœедців, що живуть на шельфі Північної Америки, обмежені банкою Джорджес і затокою Фэнди-бей.

Всі літньонерестуючі осœелœедці відрізняються невеликим ростом у перший рік життя, але на другому-третьому році вони майже досягають розмірів осœелœедців, що розмножуються навесні. Літньонерестуючі осœелœедці мають значно більшу плідність. Атлантично-скандинавські осœелœедці довжиною близько 32–33 см рідко мають кількість ікринок більше 70–75 тис., звичайно 50–60 тис. У літньонерестуюч осœелœедців тих же розмірів плідність досягає 150–200 тис. ікринок. Однак запаси цих осœелœедців набагато менші.

Шельф Північного моря й прилягаючі райони населяють так називані банкові осœелœедці, що розмножуються влітку й восœени вдалині від берегів, на мілководних банках, і осœелœедця солонуватих вод (Датських проток, Зюдерзее), нерестуючі у весняний час поблизу берегів, у зонах значного опріснення.

Всі стадії життєвого циклу осœелœедців Північного моря протікають у його межах. Незважаючи на тривалі дослідження расового складу осœелœедців Північного моря, питання цей не вирішене повною мірою й до сьогоднішнього дня. По ряду ознак може бути виділено три стада: північне, що розмножується на банках, що прилягають до Північної Шотландії; друге стадо, що має місцем свого розмноження Доггер-банку; і третє, ламаншське стадо, нерестуюче в Ла-Манші. Найбільша кількість молоді осœелœедця в Північному морі перебуває в його південно-східній частині, куди вона, безсумнівно, заноситься з більше північних районів моря.

В останні роки поряд з більшь інтенсивним використанням дорослої частини стада став розвиватися й промисел молоді для одержання кормового борошна й жиру.

Темп росту осœелœедців Північного моря значно нижче, ніж в атлантично-скандинавських. Вони рідко досягають довжини 30 см, звичайні їхні розміри 26–28 см. Вони стають статевозрілими в 3–4 роки й ніколи не бувають старше 8–10 років. У стаді при сучасному інтенсивному промислі переважають риби 3–6 років.


Балтійський осœелœедець

Підвид балтійський осœелœедець, або салака (Clupea harengus membras), населяє Балтійське морі до сходу від Датської протоки. Вона відрізняється своєю малою величиною, звичайно менш 20 см довжини, причому стає статевозрілою починаючи від 13–14 см довжини, у віці 2–3 років. Живе салака до 6–7 років. Однак серед звичайної салаки попадаються й так називані гігантські салаки, що ростуть набагато швидше й досягають 33 і навіть 37,5 см довжини. Тоді як звичайна салака харчується планктонами, гігантська салака – хижа риба.

Крім малої величини, салака відрізняється від власне атлантичного осœелœедця меншим числом хребців, яких у неї 54–57, і біологією. Населяючи всю східну частину Балтійського моря, постійно у воді зниженої солоності, салака зустрічається іноді й у зовсім прісній воді деяких озер Швеції. Нереститься салака на твердому, каменисто-гравіевому ґрунті, на глибині від 2–3 до 20 м. Нерест відбувається навесні, почасти влітку й восœени, у зв'язку із чим розрізняються дві групи форм – весняні й осінні осœелœедці.

Салака – головна промислова риба Балтійського моря, що дає біля половини всього улову, що добувається в цій водоймі. Ловлять її головним чином у берегів, ставними мережами й неводами.

В 1954–1956 р. була зроблена цікава спроба акліматизації салаки в Аральське морі. Через три роки після завезення першої партії ікри виросла з неї салака почала нереститися, а в 1960 р. відбувався масовий нерест салаки аральського походження. У перші роки салака в Аральськім морі дуже добре росла й нагулювалася, набагато краще, ніж у вихідних затоках. Але потім запаси кормових для салаки рачків діаптомуса й дікерогам-маруса сильно скоротилися, темп росту й угодованість салаки понизилися. Промислового стада салаки в Аральському морі поки не утворилося внаслідок недоліку корму й достатку ворогів і конкурентів.

Перше згадування про лов атлантичного осœелœедця зустрічається вже в 702 р. у монастирських хроніках Англії. Уже тоді осœелœедець служив джерелом добробуту.

З XI і аж до XV сторіччя солона (сухим, стоповим засолом) осœелœедець був важливим об'єктом торгівлі ганзейских купців, і на базі цієї торгівлі зросло й базувалося протягом не менш 350 років морська могутність Ганзейского союзу міст. Ганзейскі рибалки промишляли осœелœедець головним чином у німецьких і датських берегів Балтійського моря. Однак в XV в. підходи осœелœедця до цих берегів стали набагато менше; були роки, коли вона зовсім не підходила, і улови тут стали катастрофічно падати. У той же час були виявлені величезні підходи осœелœедця до берегів Голландії й Шотландії.

Голландцями був відкритий спосіб мокрого засолу осœелœедця в бочках на кораблях, з'явилися й спеціальні судна – логгери – для лову осœелœедця в морі. Промисел осœелœедця зіграв величезну роль у розвитку економіки Голландії в XV–XVI ст. Тоді вже осœелœедець промишляли вдалині від берегів за допомогою дрифтерних мереж зі спеціальних вітрильних логгерів, на яких осœелœедець засолювався в бочках і вже в готовому виді доставлялася на береᴦ.

З XVII сторіччя морський промисел осœелœедці починає розвиватися в Англії, що дуже незабаром посіла перше місце в осœелœедцевому рибальстві європейських країн, що зберігалося за нею до початку першої світової війни. Потім найбільше осœелœедця стали добувати в Норвегії. Нарешті, в 1950–1967 р. найбільші улови осœелœедця брали Норвегія, Радянський Союз, Ісландія, Канада й Данія.

Східний, або малохребцевий осœелœедець

Східний, або малохребцевий осœелœедець (Clupea pallasi) поширений від Білого моря на схід. Він звичайний в південно-східній частині Баренцева моря, у Чеській губі, у Печорській затоці; набагато менш численний в південних районах Карського моря. У берегів Сибіру відомі невеликі популяції, присвячені до передустєвих просторів рік. У Тихому океані чисельність східного осœелœедця дуже велика. Оселœедець є тут важливим об'єктом промислу, будучи поширена по азіатському узбережжю до Жовтого моря, а по американському до Каліфорнії (Сан-Дієго). Поширення обмежується прибережними водами. Майже весь ареал цього виду в зимовий час покривається льодами. На відміну від атлантичного осœелœедця східна розмножується в межах усього ареалу. У південних районах вона нереститься в саму холодну пору року під льодом або ж відразу після руйнування його.

Східний осœелœедець істотно відрізняється по своїй біології від атлантичної. Розмноження її відбувається на мілководдях, іноді майже в самого урізу води, від глибини 0,5 м, головним чином на глибині 3–4 м, і не глибше 10–15 м. Оселœедець підходить для нересту до берегів при температурі води від 0,5° С (іноді навіть при негативній температурі) і до 8–10.7° З; основний хід відбувається при 3–9° С. Вона выдкладає ікру переважно в укритих від вітру місцях, на підводну рослинність – зостеру, фукусы й інші рослини. Щільність засіву ікрою в Південного Сахаліну звичайно була 2- 6 млн. ікринок на 1 м2. Східний осœелœедець виносить значне опріснення, піднімаючись в устя рік і зустрічаючись і в осолонених озерах, але в зовсім прісній воді гинœе. Доросла риба не робить таких більших міграцій, як атлантичний осœелœедець, обмежуючись місцевими пересуваннями переважно до берегів з відкритого моря й від берегів. Характерно для східного осœелœедця менше число хребців, чим в атлантичної: звичайно 52–55 (до 57). У східного осœелœедця звичайно зуби на сошнику слабкіше розвинœені, чим в атлантичного.

Оселœедці Білого моря

Оселœедці Білого моря (Glupea pallasi maris-albi) є підвидом східного осœелœедця. У Білому морі вони живуть переважно в його прибережної частини й затоках. У центральних областях моря осœелœедець не зустрічається. Нерест відбувається або наприкінці зими, ще під льодом, або навесні, коли прибережні райони очищаються від льоду. Нерестовища розташовуються на глибині до 1–2 м. Оселœедець відкладає ікру на прибережника. Завдяки низкою температурі, часто нижче 0 °С у початку розвитку, розвиток ікри триває до 30 і навіть 50 днів. Біломорські осœелœедці прив'язані до кутових частин заток протягом усього року. Узимку поблизу рік температура солонуватих вод значно вище морських; навесні в результаті опріснення утворяться стратифікації й відбувається більше швидкий прогрів поверхневих вод. Улітку прибережні води Білого моря значно багатші планктонами. Така прихильність біломорських осœелœедців до заток визначає розпадання цього підвиду на відособлені раси.

Біломорські осœелœедці відрізняються низьким темпом росту й стають статевозрілими в 2–3 роки. Живуть вони до 7–8 років, але при інтенсивному промислі нерестова популяція складається всього із двох-трьох вікових груп. Розрізняють дрібну й велику раси. Дрібні осœелœедці метають ікру раніше, у квітні – травні, у Кандалакшскій затоці ще під льодом. Це так званий егорьевскаий осœелœедець, що має довжину до 20 см, звичайно 12 – 13 см. Великі осœелœедці нерестують пізніше, підходячи до берегу з підвищенням температури води до 5ºС у травні – червні. Це «іванівський» осœелœедець, що має звичайно довжину 20–30 см, іноді до 34 см. Розрізняють осœелœедців Кандалакшскої затоки, онежських і двинських.

Розвиток осœелœедцевого промислу в Білому морі ставиться до початку XIV сторіччя, до моменту виникнення Соловецького монастиря.

Чесько-печорський осœелœедець

Чесько-печорський осœелœедець (Clupea pallasi suworowi) поширений в південно-східній частині Баренцева й у південній частині Карського моря. Він досягає довжини 32 см. Нерестує у Чеській губі й на схід із травня до середини липня, у Карській губі – у серпні – вересні. Після нересту осœелœедець відходить від берегів і широко поширюється у відкритому морі, відгодовуючись рачками й дрібною рибою (піщанкою й ін.) Живе до 11 років; статевої зрілості досягає на четвертому році. Умови існування осœелœедця тут досить важкі. Крижаний береговий припай руйнує водоростевий пояс, і осœелœедці бувають змушені відкладати ікру на ґрунт. В особливо холодні роки в період розмноження залишається багато крижин, які під час приливно-відливних плинів знищують ікру, що розвивається на ґрунті. Але в теплі роки з'являються численні покоління, ареал цих осœелœедців розширюється до острова Колгуев і далі на схід.

Невеликі популяції східного осœелœедця виявлені в 30-х і 40-х роках по узбережжю Сибіру, поблизу усть Обі, Єнісею, Лени й у Чаунскій губі. Зимуючи поблизу рік у солонуватих водах, осœелœедці завжди зустрічають тут позитивну температуру; швидкий прогрів мілководь улітку створює задовільні умови нагулу молоді й дорослих риб. Безсумнівно, осœелœедець по узбережжю Сибіру нечисленна, але завдяки порівняно великій тривалості життя вид, як такий, може існувати навіть за умови розмноження один раз в 5–8 років. При потеплінні окремі осœередки поширення можуть розширюватися й зливатися між собою, однак малоймовірно, щоб при сучасних кліматичних умовах було реальним розселœення осœелœедця на всьому протязі узбережжя Сибіру.

Тихоокеанський осœелœедець

Тихоокеанський осœелœедець (Clupea pallasi pal-lasi) особливо численний у східних берегів Камчатки, в Охотському морі, у берегів Південного Сахаліну, в острова Хоккайдо. По східному узбережжю осœелœедець має важливе значення для промислу в затоці Кука, у фіордах Південної Аляски й в острова Ванкувер.

Тихоокеанський осœелœедець досягає довжини 50 см, середні розміри нерестової риби – 24–38 см. Хребців 41–57. Розпадається на ряд форм, серед яких розрізняють властиво морських, що розмножуються в морі в берегів, і озерних, що заходять для нересту в осолонені озера й бухти зі зниженою солоністю. Усього розрізняють 10–12 місцевих форм, або черід, морських осœелœедців і 3 форми озерних. Нерест відбувається в різних районах у різний час: в Анадырском лимані в липні, на півночі Охотського моря із травня по липень, у Східної Камчатки в травні, у Північному Примор'ї в травні – червні, у Південному Примор'ї й у Південного Сахаліну з березня по травень. В американських берегів нерест відбувається в трохи інші строки: в о-ви Кодьяк у травні – червні, у Південно-Східної Аляски в березні, у Британської Колумбії й Каліфорнії із грудня по квітень. Весняні підходи осœелœедця до берегів відбуваються в трохи (2–4) послідовних хвиль (ходів): спочатку підходить більша риба, потім більше молода. По закінченні нересту осœелœедець відходить від берега для нагулу. Нагульна, або що жирує, осœелœедець підходить до берегам для відгодівлі в літню пору, роблячи тут добові вертикальні міграції. Розрізняють періоди весняної, або преднерестової, відгодівлі (квітень – травень), нерестового голодування (травень – червень), літньої відгодівлі (з кінця червня по серпень) і зимового ослаблення харчування. Основу харчування становлять евфаузіеві рачки, калануси, хробаки-стрільці. Дорослий осœелœедець нагулює до 18,7–25,7% жиру, дрібний – до 23–32% жиру. Особливої жирності – 20–33% жиру – досягала великий літньо-осінній (що ловився з липня по жовтень) східнокамчатський «жупановский» осœелœедець, що мав у довжину 34–42 см.

Промисел тихоокеанського осœелœедця робиться переважно неводами в берегів.

Чисельність тихоокеанського осœелœедця піддається ще більш різким коливанням, чим чисельність атлантичного осœелœедця. Наприклад, дуже великої чисельності досягала в першій третині нашого століття раса сахаліно-хоккайдского осœелœедця. Підходи осœелœедця до берегів Сахаліну представляли грандіозне явище.

Морські осœелœедці – найважливіша основа світового рибальства: улови їх становили в 1960–1967 р. близько 8% загального світового улову риб і безхребетних.

Чилійський осœелœедець

Чилійський осœелœедець (Clupea bentincki) – звичайна риба в берегів Чилі до півдня від 37º пд. ш. По будові він ближче до східного осœелœедця, чим до атлантичного. У нього немає зубів на сошнику; кількість хребців усього 44–46, як у шпротів; довжина до 12,5 см.

Три види осœелœедців роду Мандуфиї (Ramnogaster) – живуть у водах Уругваю й Аргентини. Тіло в мандуфиї стисле з боків, черево опукле, із зубчастим кілем з постачених шипами луски, рот невеликі, верхній; черевні плавці зрушені далі вперед, чим в осœелœедців і шпротів, їхні підстави перебувають поперед підстави спинного плавця. Це невеликі рибки, довжиною близько 9–10 см, розповсюджені в прибережних водах, естуаріях і ріках. Зграї мандуфиї зустрічаються в солонуватих водах і входять у ріки разом зі зграями атерин; харчуються дрібними рачками планктонів.

 

Рід Шпроти, або Кільки

Рід Шпроти, або Кільки (Sprattus), розповсюджений у помірних і субтропічних водах Європи, Південної Америки, Південній Австралії й Новій Зеландії. Шпроти близькі до морських осœелœедців роду Clupea, відрізняються більше сильним розвитком кільових луски на череві, що утворять шиповатый кіль від горла до ануса; менш зрушеним уперед спинним плавцем, що починається в них далі назад, чим підстави черевних плавників; меншим числом променів у черевному плавці (звичайно 7–8), меншим числом хребців (46–50), плавучою ікрою й другими ознаками. Шпроти дрібніше морських осœелœедців, вони не бувають крупніше 17 – 18 см. Вони живуть до 5–6 років, але звичайна тривалість їхнього життя 3–4 роки.

Європейський шпрот

Європейський шпрот (Sprattus sprattus) населяє моря Західної й Південної Європи від Гибралтару до Лофотенских островів (північний шпрот), Балтійське морі (балтійський шпрот, або кілька), північну частину Середземного й Чорного морів (південноєвропейский, або чорноморський, шпрот). У Північному й Норвезькому морях північний шпрот (S. sprattus sprattus) тримається ближче до берега, чим осœелœедець, підходячи для нересту на глибини 20–40 м, головним чином із квітня по червень. Промислові скупчення шпроту знаходяться переважно в центральній і північній частинах Північного моря й у берегів Південної Англії, Бельгії, Голландії й Норвегії.

На другому році життя північний шпрот досягає 9–11,5 см довжини й жирності вище 7%. У цей час він є об'єктом інтенсивного промислу. Виготовлені зі шпроту консерви високо цінуються (частково йшли під етикеткою «сардини»).

Балтійський шпрот

Балтійський шпрот, або кілька (S. sprattus balticus), зустрічається в найбільшій кількості в бухтах південно-західних берегів Балтійського моря й у входу у Фінський і Ризький затоки. Харчується планктонними рачками, головним чином евритеморою. На другому році життя досягає довжини 7,5–11,2 см, на третьому – 10,6–14,1, на четвертому – 12,6–15,0 см, накопичуючи від (3,6) 4,1 до 15,2% жиру. Найбільш жирний буває восœени й узимку, найменш жирний у період нересту, із квітня по липень. Полової зрілості досягає звичайно при довжині 12 см, рідше з 8,5–9 см довжини. Стоит сказать, что для нересту шпрот відходить від берегів і метає свою плавучу ікру головним чином над глибинами 50 – 100 м при солоності від 4–5 до 17–18 проміле й температурі води близько 16–17° С. Балтійський шпрот, як і салака, планктоноїдна риба, частково конкурує з нею через їжу. Балтійський шпрот-кілька – важлива промислова риба, що дає приблизно від 10 до 20% усього улову риби в Балтійськом морі. Копчені шпроти дуже смачні. Консерви зі шпротів у маслі користуються заслуженої популярністю. Точно так само гарна солона кілька.

Чорноморський шпрот

Чорноморський шпрот (Sprattus spral-tus phalericus) найбільш численний в Адріатичне й Чорному морях, де його промишляють. Чорноморський шпрот дотримується звичайно помірковано холодних шарів води, від 6–8 до 15–17 °С, піднімаючись зимою до поверхні, а в теплий час віддаючи перевагу більше прохолодній воді на глибині від 20–30 до 80–100 м. Він широко розповсюджений у відкритому морі, підходячи до берегам при вітрах, що підганяє або піднімає маси води відповідної температури. Досягає полової зрілості у віці одного року й нереститься переважно в холодний час (з жовтня по березень) при температурі води 7–10 (12) °С, частиною в поверхневому шарі, головним чином, однак, на глибині 40–50 м. Чорноморський шпрот досягає довжини 9,5–13 см, зрідка буває до 16 см; звичайні розміри в уловах 6,5 – 11,5 см. Вміст жиру в його тілі коливається від 4,7 до 12,6%. Він не буває так жирний, як балтійська кілька. У Чорному морі шпрот-одна із самих численних риб, що грає більшу роль у їжі дельфінів, білуги, великої ставриди й інших хижаків. Але улови його відносно невеликі, і спроби розвитку промислу не увінчалися успіхом внаслідок того, що шпрот тримається частіше невеликими зграями, облов яких на глибині скрутний.

Шпроти південної півкулі

Шпроти південної півкулі вивчені недостатньо. У водах Вогненної Землі й Фолклендські островів, на крайньому півдні Південної Америки живе зустрічаючийся більшими зграями вогняноземельський шпрот (Sprattus fuegensis), що має довжину 14–17 см. Дуже близький до нього й, можливо, буде віднесений до того ж виду тасманійский шпрот (S. bassensis), зграї якого звичайні в глибоких затоках і протоках Тасманії й Південної Австралії в літні й осінні місяці.

Новозеландський шпрот

Новозеландський шпрот (S. antipodum) відрізняється приостренными шипиками кільових луски черева. Більші зграї цієї риби підходять до східному берегу північного острова Нової Зеландії в листопаді й тримаються тут протягом декількох місяців. Їх супроводжують зграї хижих риб, що харчуються ними: аррппов (Arripis), баракуди (Leionura atun) – і полчища морських птахів. Шлунки багатьох хижих риб, що як живуть у приповерхньому шарі, так і придонних, із глибини 60–80 м^ бувають набиті шпротом, а в червні – липні, коли він, очевидно, відходить від берегів, їм харчуються й великі промислові риби, що добувають із глибини до 240 м. Словом, у водах Нової Зеландії шпрот, очевидно, грає не менш важливу роль кормової риби, чим у Чорному морі. Шпрот попадається в неводи біля берегів.

Рід Тюльки, або Каспійські кільки

Рід Тюльки, або Каспійські кільки (Clupeonella), містить 4 види дрібних сэльдевых риб, що живуть у Чорному, Азовському й Каспійськім морях і в їхніх басейнах. Черево в тюльок стисле з боків, постачене на всьому протязі від горла до анального отвору 24–31 сильними шиповатыми лусочками. Черевні плавці приблизно під передньої третю спинного. В анальному плавці два останніх промені подовжені, як у сардин і сардинœелл. Рот верхній, беззубий, маленький, верхньочелюстна кістка не заходить назад далі переднього краю ока. Ікринки плавучі, з дуже великою фіолетовою жировою краплею, з більшим кругожовтковим простором. Хребців 39–49. Тюльки – евригальні й евритермні риби, що живуть як у солонуватої, до 13/00, так і в прісній воді при температурі від 0 до 24 °С.

Чорноморсько-азовська тюлька

Чорноморсько-азовська тюлька (Clupeonella delicatula delicatula) населяє Азовське морі й опріснені частини Чорного моря, головним чином у північно-західній частині, у берегів Румунії й Болгарії. Входить у низов'я рік, піднімаючись нагору на 50–70 км; добре живе й у водоймищах. Живе до 4 (5) років, досягаючи довжини 9 см; звичайна довжина в уловах 4–7 см. Хребців у неї 41–43. Харчується головним чином веслоногими рачками планктонів. В Азовському морі взимку тримається вдалині від берегів, а навесні підходить до берегам. Нереститься головним чином у травні при температурі води 13–20'З (у розпал нересту) і солоності від 0 до 4 проміле (по хлорі), а в Чорному морі і його лиманах переважно у квітні – червні, при температурі 11 – 18 °С (а в прісній воді при 15–24 °С).

Азовська тюлька буває особливо вгодованої восœени, коли зміст жиру в її тілі доходить до 17–18,5%. Це одна із самих численних риб Азовського моря. Вона має істотне значення в харчуванні хижих риб, головним чином судака.

Абрауска тюлька

Абрауска тюлька (Clupeonella abrau), що живе в озерах Абрау (біля Новоросійська) і Абулионд (Туреччина), – прісноводна тюлька, що харчується планктонними рачками й водоростями. Вона досягає довжини 6–9,5 см. Веде переважно нічний спосіб життя. Чудово дуже швидкий розвиток ікринок, виметуваних увечері при температурі поверхневого шару води близько 22 °С и закінчуючих інкубацію через 10–12 годин, до ранку. Личинки опускаються вглиб, уникаючи звичайного приповерхнього хвилювання.

Каспійська звичайна кілька

Каспійська звичайна кілька (Clupeonella delicatula caspia) являє собою підвид чорноморсько-азовської тюльки, що відрізняється більшою величиною, до 14–15 см, тривалістю життя до 6 років і трохи меншою жирністю, до 12% змісту жиру в тілі. Хребців у неї 41–45. Звичайна каспійська кілька зимує звичайно в Середньому й Південному Каспієві, а в березні йде на північ, у Північний Каспій, підходячи до берегам при температурі води від 6 до 14 °С и частково входячи в дельти Волги й Уралу. Розпал нересту кільки в Північному Каспієві у квітні – травні, при температурі 12–21 °С. Підходяща до берегів кілька утворить величезні косяки, що часом заповнюють суцільною смугою риби всю прибережну обмілину. З'являючись раптово в берегів, кілька також швидко йде у відкрите морі, де тримається переважно в шарі від 6 до 30 м, опускаючись іноді й до 100 л^. Харчується переважно веслоногими рачками каланипедой і гетерокопе.

У затонах і Волги й в озері Чархал у басейні Уралу вона утворить дрібну прісноводну форму – до 11 см довжини.

Анчоусовидна кілька

Анчоусовидна кілька (С. engraulifor-mis) живе в Середньому й Південному Каспієві, заходячи й у південну частину Північного Каспію. На відміну від звичайної кільки ніколи не зустрічається при солоності нижче 8°/оо' будучи мешканкою відкритих районів моря й уникаючи глибини менш 10 м. Анчоусовидна кілька має більше прогонисте тіло, чим звичайна каспійська кілька, живе до 7 років і росте швидше. Досягає довжини до 15,5 см, звичайна довжина до 11,5–12,5 см. Хребців у неї 44–48. Узимку анчоусовидна кілька тримається головним чином у Південному Каспієві, переважно в області глибин від 50 до 750 м. Навесні й улітку йде на північ і зосœереджує у величезній кількості в Середньому Каспієві, дотримуючись зони температурного стрибка на глибині від 15 до 60 м. Нереститься головним чином у серпні – жовтні, у відкритому морі, переважно над глибиною від 40 до 200 м, при температурі води від 13 до 24ºС и солоності від 8 до 12 проміле. Робить добові вертикальні міграції, піднімаючись уночі до поверхні й опускаючись углиб удень. Основний об'єкт харчування анчоусовидной кільки – веслоногий рачок эвритемора. Анчоусовидная кілька далеко не так жирна, як звичайна: зміст жиру в її тілі не перевищує 6,4%.

Великоока кілька

Великоока кілька (С. macrophthal-ma) – самий глибоководний вид кільок, тримаючийся над глибинами від 70 до 250 м і зустрічається на глибині до 300–450 м. Очі в неї більші, ніж в інших кільок, спина й верх голови темні. Живе в Південному й Середньому Каспієві, у відкритому морі, роблячи більші вертикальні міграції й уникаючи поверхневого шару води, прогрітого більше 14ºС. Каспійські кільки – звичайна, анчоусовидна й великоока – служать основним кормом хижих риб Каспію. Ними годуються хижі осœелœедці, білуга, тюлені.

Промисел каспійських кільок почався в 20-х роках і вироблявся спочатку поблизу берегів. З початку 50-х років став інтенсивно розвиватися інший вид промислу, заснований на приманюванні риби світлом спущеної у воду сильної елœектричної лампи. Облов кільки, що збирається до лампи, вироблявся спочатку піднімальними конічними мережами, а потім і через розтруб шланга, що спускає поблизу лампи, що засмоктує рибу насосом. Промисел кільки настільки розвився, що її улов склав до середини 60-х років більше трьох чвертей усього улову риби на Каспієві.

 

Висновок

Поряд з вирішенням загальної проблеми продовольчого забезпечення населœення світу, підвищенням рівня та обсягів виробництва продукції рослинництва і тваринництва важливого значення набуває подальший розвиток специфічної галузі агропромислового комплексу – рибництва. Безсумнівною є доцільність, актуальність і перспективність розвитку рибного господарства у внутрішніх водоймах, підвищення ефективності вирощування риби в ставах, водосховищах і озерах, розширення географії рибницьких господарств індустріального типу, розселœення теплолюбних традиційних об'єктів рибництва у північні та східні регіони, де можна використовувати теплі води промислових підприємств та енергетичних комплексів. Теплі води в зимовий період – перспективна і достатньо керована база для культивування холодолюбних видів риб. Це разом з використанням природних низькотемпературних джерел дає змогу істотно розширити виробництво високоцінних видів риб, які є сировиною для одержання делікатесної харчової продукції.


Список використаної літератури

1. Жизнь животных, под ред. Т.С. Расса. М: Просвещение 1971

2. Правдин И.Ф. 1966. Руководство по изучению рыб. М.: Пищ. пром-сть. 376 с.

3. Черешнев И.А., Шестаков А.В., Скопец М.Б., Коротаев Ю.А., Макоедов А.Н. 2001. Пресноводные рыбы Анадырского бассейна. Владивосток: Дальнаука. 336 с.

4. www.fishing.kz

5. www.fishing.com.ua

6. www.hunter.kz


Характеристика підродини Шпротоподібні, або Звичайні оселедці (Clupeinae) - 2020 (c).
Яндекс.Метрика